Польський рахунок

11 листопада у Польщі відзначатимуть 105 річницю відновлення державної незалежності після 127 років перебування польських земель під окупацією трьох монархій: Російської, Прусської та Австро-Угорської. За десять днів до цього у 1918 році українці Галичини розпочали у Львові збройну боротьбу за незалежність свого краю від майбутньої польської держави. Поляки тоді перемогли, але сам факт українсько-польської війни відкрив рахунок польських претензій до українців, за яким нам доведеться раніше чи пізніше, так і чи інакше, а все ж – заплатити.

Згодом цей рахунок поповнився і терористичною діяльністю ОУН у міжвоєнній Польщі, і «волинською різнею» 1942-43 років, і антипольськими акціями націоналістичного українського підпілля та підрозділів СС «Галичина». За чотири десятиліття існування залежної від СРСР комуністичної польської держави, коли ці теми були заборонені до публічного обговорення, поляки нічого не забули. І при першій же нагоді пригадали про це незалежній українській державі. Спочатку посткомуністичні українські еліти та націоналістичні середовища намагались імітувати політичну амнезію, але з часом список польських історичних претензій таки потрапив до порядку денного двосторонніх стосунків. Однак, від цього він не став коротшим, а навіть навпаки – поповнився новими претензіями.

Варто нагадати, як це відбувалося. Почалося все з символічного місця, повʼязаного з польсько-українською війною за Галичину – так званого «цвинтаря Орлят», тобто польського військового меморіалу в рамках Личаківського кладовища, де поховані учасники боїв проти збройних сил ЗУНР. За радянської влади меморіал частково був зруйнований, тому після утворення незалежної України поляки взялися (не завжди легально) відновлювати це символічне місце. Львівська міська та обласна ради, опановані українськими ультра-патріотами, взялися всіляко цьому перешкоджати, замість того, щоб знайти спільне з поляками рішення, сказати б, в дусі добросусідських і партнерських відносин. Цей «цвинтарний конфлікт» тривав роками, викликаючи іноді гострі політично-дипломатичні конфлікти, до залагодження яких доводилось втручатись президентам обох країн – Олександру Кваснєвському і Леонідові Кучмі. Врешті-решт урочисте відкриття «цвинтаря Орлят» вдалося провести тільки після Помаранчевої революції у 2005 році, коли президентом України став Віктор Ющенко. 

Ющенко і новий польський президент Лех Качинський, котрий підтримав Помаранчеву революцію, зустрічались часто і проводили разом знакові для взаємних стосунків заходи. У 2006 р. у Львові Лех Качинський навіть сказав: «Віримо, що вже невдовзі ми зустрінемося в НАТО, а пізніше в ЄС». Здавалось навіть, що якийсь пункт, або й кілька, зі списку польських претензій можна буде викреслити. Але так тільки здавалось, адже саме за Ющенка почалася глорифікація членів ОУН і УПА на загальнодержавному рівні. Та найбільшим ударом для поляків було те, що у січні 2010 року незадовго до завершення президентської каденції Віктор Ющенко присвоїв посмертно звання «Герой України» Степанові Бандері. 

Черговий польський президент Броніслав Коморовський теж відкрито підтримав Революцію гідності. Весною 2015 року, виступаючи в українському парламенті, він зокрема сказав: «Сьогодні я хотів би сказати: подаймо одні одним руки і будуймо спільне європейське майбутнє». Того ж дня Верховна Рада ухвалила закон про визнання членів ОУН і УПА, яких у Польщі вважають відповідальними за масові вбивства і переслідування поляків, «борцями за волю й незалежність України». 

Через два роки після того лідер партії ПіС і брат покійного президента Леха Качинського – Ярослав – заявив президентові Порошенкові, що «Україна з Бандерою у Європу не ввійде». А ще висловив сумнів, чи Польща й надалі повинна залишатися «адвокатом» Києва у ЄС. Підсумовуючи, Ярослав Качинський сказав польським журналістам: «Є межі, котрих не можна переходити. Ми демонстрували терплячість упродовж багатьох років». З того часу взаємини Києва і Варшави і справді були досить прохолодними. Аж ось почалося повномасштабне вторгнення «другої армії світу» і Польща стала одним з головних союзників України у справі протистояння російській агресії. 

Знову здавалось би, що всі проблеми з минулого забуті, але це була чергова ілюзія. Розвіяти її воленс-ноленс допоміг виступ президента України Володимира Зеленського з трибуни ООН, в якому він дозволив собі на некоректні натяки в бік Польщі. Реакція польського політикуму прогнозовано була бурхливою. Зокрема міністр закордонних справ Збігнєв Рау заявив, що порівняння Польщі і Росії є надзвичайно образливими для польського суспільства, тож знадобляться зусилля для відновлення довіри.

Після того виступу Зеленського польсько-українські стосунки знову стали прохолодними. І потепління годі сподіватися у осяжній перспективі. Днями стало відомо, що Європейська комісія офіційно рекомендує почати переговори про вступ України до ЄС. І відразу ж заступник міністра закордонних справ Польщі Павел Яблонський заявив, що Україна має розв’язати питання щодо ексгумації жертв Волинської трагедії, якщо прагне вступити до ЄС. «Я завжди про це говорю і скажу ще раз: на нашу думку, без розв’язання цього питання – і багато українців це вже усвідомлюють – Україна не може мріяти про вступ до ЄС», – заявив він.

Як кажуть – далі буде. Звичайно, ніхто не сумнівається, що Польща буде підтримувати нас і надалі у справі відбиття російської агресії, бо це теж у її інтересах. Але вже з членством України в ЄС це далеко не так. 

У Києві, мабуть, як завжди, сподіваються, що у звʼязку зі зміною влади у Польщі і з прихильним до нас ставленням ЄС згодом все втрясеться, заспокоїться, забудеться. Не забудеться. По-перше тому, що ПіС, котрий активно використовує тему польських претензій, буде значною опозиційною силою, що не мусить себе стримувати в риториці на відміну від влади. По-друге тому, що й у польському суспільстві є чимало прихильників «рахунку претензій» до України і ця кількість не змінюється з черговою перестановкою у владних кабінетах. Тому Києву потрібно бути готовим до того, що на шляху до НАТО і ЄС поляки ще не раз виставлять нам цей рахунок до оплати.