Про довгу війну

Є доволі прості та зрозумілі речі, про які влада країни, що воює, принципово не говорить своєму населенню. Серед них констатація того, що війна закінчиться не через “два-три тижні (місяці)” і навіть не через півроку чи рік, а десь у невизначеній часовій перспективі. Вважається, що такі повідомлення деморалізують. А також демотивують, демобілізують і здійснюють ще низку таких “де-”.

Тому жодних претензій до “колективного Арестовича”. Це не його суспільно-історична місія. Зате люди, що не обтяжені завданнями й темами влади, можуть і повинні обговорювати тривалість війни.

Тим більше, що навіть далеким від стратегічного бачення обивателям зрозуміло, що завершення війни поки що не проглядається як ситуація (а ще йне вибудовується на перетині “великих мотивацій” глобальних гравців) ані в близькій, ані в середньостроковій перспективі. Що ворог готовий на нові й нові ірраціональні жертви в ім’я знов-таки суто ірраціональних цілей. Серед яких на перших позиціях є знищення модерної української ідентичності та руйнування наявного світового ладу.

Якщо вивести за дужки розмови про можливих “чорних лебедів” на штиб смерті російського президента, то тривалість війни прямо залежить від “технічної” здатності агресора продовжувати інтенсивні військові дії в Україні та від бажання колективного Заходу агресорові протистояти. Аналітики додають до цього настрої в Пекіні та низку економічних чинників, які — суто теоретично — можуть змусити колективний Захід, попри власні політичні інтереси, згорнути військову допомогу Україні.

На здатність Росії вести довготривалу війну своєю чергою впливає низка об’єктивних і суб’єктивних чинників. От уже 10 місяців ми спостерігаємо російський політикум, що повністю паралізований владною волею вузької групи персон, згуртованих навколо Путіна.

У середовищі російських еліт не сформовано жодної іншої публічної вольової векторності, що натякала б навіть не на опозицію, а,либонь, на критичне осмислення дій президента та його оточення. Якщо і є якась таємна “група заколотників”, яка має серйозні (системні, критичні) підстави протистояти агресивній політиці Путіна, то припинити війну ці законспіровані інсургенти можуть лише одним способом — фізично знищивши президента. Що на практиці є дуже складним завданням. Складнішим, ніж собі уявляє навіть інформована частина українського соціуму.

Російський військово-промисловий комплекс (ВПК) має вдосталь потуг, ресурсів і спеціалістів, щоб забезпечувати армію впродовж довгих місяців. Безперечно, що це забезпечення не буде надлишковим і навіть задовільним. Воно буде умовно задовільним, проте достатнім для того, щоб утримувати частину окупованих територій. А ще для того, аби кожні пів року накопичувати сили для наступальної або контрнаступальної операції оперативно-тактичного рівня.

Водночас хронічна нестача якісної і сучасної зброї буде й далі компенсуватися різними способами. Новими “широкими” мобілізаціями, реставрацією старої радянської техніки, закупівлею снарядів у КНДР, ракет і дронів в Ірані, втягуванням у війну силових структур і ВПК Білорусі, контрабандою імпортних комплектуючихдля “Калібрів” і Х-101 та іншими “допоміжними заходами”.

Витрачаючи нові й нові валютні мільярди з резервних фондів, мілітаризуючи економіку та переводячи інфраструктуру на воєнні рейки, Путін буде затягувати війну. Це єдина прийнятна для нього стратегія. На сьогодні й на найближчу перспективу.

Політтехнологи з пулу Кірієнка, окультисти Ковальчука й аналітики Патрушева спільними зусиллями переконали його, що треба дотягнути до середини 2024 року. Дотягнути всупереч усьому. Що у 2024-му світ остаточно стомиться від війни, що президентські вибори в США на певний час паралізують зовнішню політику наддержави, що руйнування української економіки досягне критичного рівня, а глобальна хвиля антиросійських настроїв спаде. Що врешті-решт потойбічні сутності прийдуть на допомогу.

Ці сподівання, звісно, можуть здаватися ілюзорними і смішними. Проте вони визначають теперішню політику Кремля.

Колективний Захід також не зацікавлений у швидкому розвитку подій. У західних столицях розуміють, що блискавичний крах путінського режиму залишить Росію достатньо сильною для майбутнього реваншу. Що в цій недобитій постпутінській Росії прийдуть до влади не ліберали, а яструби-реваншисти, умовна “партія Гіркіна-Пригожина”. І що через п’ять-вісім років після “швидкої” перемоги Україні й НАТО доведеться знову протистояти імперському монстру. Надійну “довгу” перемогу над ним дасть не звільнення окупованих територій, а стратегічне виснаження Росії. Виснаження на довгі десятиліття, а бажано й на століття. Для цього потрібний час. Багато часу.

Це парадоксально, але головною надією світу в справі перемоги над путінізмом є, власне, Путін. Актуальним завданням цивілізації є дезінтеграція сучасної Росії. Найбільш ефективним інструментом для цього є теперішній російський президент. Людина, яка випала з реальності й оточила себе химерами. Що довше він буде при владі й що довше вестиме Росію до примарної “величі” придуманим ним шляхом, то грандіознішою буде цивілізаційна катастрофа імперії.

Відповідно, головною стратегією Заходу в російсько-українській війні є “делікатне підсмажування” бункерного діда. Путін, на щастя для нас усіх, маніакально заглиблений у перипетії війни, яку бачить крізь оптику особистої реальності. Він буде гратися у війну доти, доки ця гра приноситиме йому екзистенційне задоволення. Доти, доки вона буде співмірна з його уявленнями про війну, що сформувалися під впливом радянських шкільних підручників і радянських кінофільмів 50–70-х років минулого століття.

Пересиченого різними задоволеннями, постарілого та заблуканого у власних химерах бункерного діда вже не збуджують ані оргії, ані царські застілля, ані колекційні вина, ані зовнішні атрибути найвищої влади. Лише війна, у якій він уявляє себе інкарнацією Петра Великого, змушує його відчувати себе живим, актуальним фрагментом сущого, а не біомасою, що животіє навколо ракової пухлини. І війна ця мусить бути такою, як у фільмах Озерова й Бондарчука-старшого: з фронтами, танковими колонами, фашистами, хмарами диму і вдячними мешканцями. Ну й зі штрафбатами, куди ж без них. І нехай тепер вони називаються ім’ям німецького композитора, у реальності діда вони однаково штрафбати з фільму Досталя.

Західні експерти вважають, що швидка поразка на полі бою може висмикнути Путіна з його “внутрішнього фільму” про війну та верховного головнокомандувача. Повернути до тверезого прагматизму і врятувати імперію від такого глибокого занурення в темряву руйнування, з якої їй уже не вибратися. А в режимі “делікатного підсмажування” Путін буде вважати, що прямує до перемоги, нехай віддаленої, зате невідворотної. Аж до того дня, коли в базовій реальності все почне сипатися.

Тому війна триватиме довго. Це погана звістка для нас. Можна, звісно, сказати, що це входить до далекосяжного плану, що в перспективі довга війна стане міцним фундаментом довгого миру. Але це не поверне втраченого і втрачених. Довга війна зітре багато з того, що ми б воліли зберегти в майбутньому. На межі 2022-го і 2023-го ми вже не ті, якими були у воєнному липні або вересні. Якщо війна триватиме довго, усе стане геть іншим. Я не знаю, яким саме. Але іншим, чужим.

І, здається, цього не оминути.