Просте зло

Ті, які щасливо перебувають за межами поля політкоректності, кажуть, що в нашому планетарному кутку є три базові джерела зла: низькі бажання людності, неправильне називання і змішання каст. А якщо ще й із розплідника орків лізуть змішані й неназвані, то стає зовсім сумно.

Соціальну плутанину, звісно, не виправити. Ба більше, усі спроби виправлення призводять до гіршого. Навіть до зовсім чорного. З низькими бажаннями також безпросвітно. Залишається розібратися з неправильними іменами. Розділити нерозділене. Навіть тоді, коли машина війни розігнана до верденських обертів. Вона є машиною не лише смерті й руйнування, але і здичавілого називання, випадкового перенесення.

Імена мутують, перероджуються, маскуються, мігрують, вводять посполитих в оману. У нас і раніше простота переповзала на поле ясності, а тепер її звідти не вигнати. Просте і ясне змішали на радість мудилам з простим і звичайним. З простого та ясного зробили салат для профанів.

Ба більше, там, де в довгих мандрах крізь темряву згинули вищі касти, квітне такий собі “культ простоти”. Одна з багатьох брам, відкритих для мандрівного зла.

“Будь простішим – і люди до тебе потягнуться”, – повчає репане мурло, а двоногі барани лише кліпають очима. Для них помийна наука мурла здається вищою мудрістю. Бо в мурла зовнішні ознаки вищості. Науковий ступінь, салонна позиція, ютуб-канал. І водночас мурло близьке та зрозуміле. Під час знайомства цікавиться: “Ти з якого села?” Учні мурла не відчувають принципової різниці між простотою і ясністю. Не здатні відчути. А ще вони не знають: ясність ніколи не досягається через простоту. Тим більше не відають, що простота є найпідступнішим і споконвічним ворогом ясності. Непростим ворогом.

Бува, що з простотою все просто (але неясно). Це тоді, коли нею намагаються виправдати власну нікчемність. Мовляв, я не маю чітких життєвих досягнень, але я перед вами простий і прозорий. Рівний серед рівних, правильний серед правильних, грішний серед грішних. Живу за шаблонами, які ви називаєте традицією. Не вивищуюся ні перед ким якоюсь там складністю і не вимагаю складності від інших. Я такий, як усі ви, тому налийте мені й дайте чимось загризти. Я вас тоді поважатиму, а ви поважайте мене.

Тут і ховається стрижнева підміна. Ясність ніколи не прагне імен і ритуалів фронтальної поваги. Ясність їх просто не потребує. А простота хоче поваги, поваги, поваги. Хоче, як голодний хліба. Поваги необумовленої та публічної. Поваги, ретельно обставленої знаками та жестами. Просто поваги до простоти.

Якщо простота її не отримує, то впадає в агресію і погрожує світові несприйняттям. Колективна простота, яку називають Росією, може скільки завгодно прикидатися колективною ясністю. Проте обманути здатна лише іншу простоту. Та й не так обманути, як купити й узяти в союзники. Адже у всього простого – спільний ворог.

А ще простота любить імена-абстракції, стерті щоденним називанням до порожнечі. Простота любить казати про духовність, про спільне, родове, племінне, народне. Особливо про народне, бо говорити про народ – говорити ні про що.

Простота ніколи не скаже про себе: “Я, такий-то”. Простота каже: “Ми, народ”. Усе, чого підло прагне, вона приписує народу.

“Народ вимагає поваги до себе!” – вистрибує нізвідки порожнє місце й переможно озирається навкруги. Бо впевнене, що ніхто не заперечить цієї формули. Її воно всмоктало не з молоком матері, а з брудною водичкою пострадянської освіти. У його підручниках, у яких марксистську казуїстику змішали з густою хуторянщиною і ресентиментальними вигадками, абстракція з іменем “народ” має право висувати претензії до всього сущого. Але не дай боже запитати в конкретної простоти, що делегувала сама себе: “Хто твій вчитель? Хто зважував тебе й називав вагомою? Чи є в тебе внутрішнє ім’я, отримане під час другого народження?”

Простота на такі запитання не відповідає. Стихія нижчих, тих, які століття тому зжерли своїх просвітників, тихо бурлить у вічній заздрості, ненависті й підозрах. Темна стихія прагне простого. Простих наглядачів та їхніх простих наказів. Простих політиків, що ділять і роздають. Простих вчителів, які не вступають у діалог з учнями. Простих феодалів, що не бридяться пити самогон зі щойно пограбованими васалами. А ще простих відповідей на всі можливі запитання.

Комусь, хто дивиться в цю пітьму, ввижаються там зародки вищих прагнень. Ввижається рух до справедливості, дитяча природна наївність і конструктивна відкритість майбутньому. Насправді ж там лише жадібні натовпи, які співають каїнітську пісеньку:

Ми всіх катів зітрем на порох

Повстань же, військо злидарів

Bce, що забрав наш лютий ворог

Щоб повернути, час наспів.

B склепах загарбані віками

Лежать заховані скарби:

Bce те, що надбане трудами

Слізьми голодної юрби.

Час від часу, у найкращі дні людства, янгол ясності розвіює морок над стихіями осатанілих каст. І пронизане жорстоким білим світлом видіння змушує ображену простоту відірватися від мрій про заховані від злидарів скарби. Відірватися і подивитися в тому напрямку, звідки, кажуть, приходить майбутнє. Простота дивиться. І не знаходить у тому майбутньому жодної до себе поваги. Навіть натяку на таку повагу. Відтак простота повертається до свого холодильника, виймає звідти й ставить на стіл симулякр захованого скарбу, випиває, закусує, знову випиває і, зрештою, відволікається від неприємних думок. Адже біле світло є жорстоким, а червона казка про світле майбутнє – доброю.

Якщо розібратися, релігія світлого майбутнього є найвдалішим із численних міфів простоти. Наріжним сучасним міфом ресентименталів. Провідники нижчих каст колись спокусили ним рільників і робітників. Сказали їм, що є така штука – прогрес. Не сказали, що за прогрес хтось має платити. Спокушені знесли вищі касти й всілися на трони минущого віку. Будували рай і збудували пекло. Потім почали красти все, що в тому пеклі лишилося. Відтак виправдовували крадіжки ненавистю до минулого. А далі зненавиділи теперішнє і довго-довго вставали з колін. Ця ненависть і є тим універсальним паливом, яким живиться вогонь російського вторгнення.

Чому саме Росія стала земним втіленням тієї абстрактної вселенської Простоти, що протистоїть абстрактній вселенській Ясності? На це запитання немає короткої відповіді. Зрештою, якась велика історична спільнота мала зіграти цю невдячну роль на історичній сцені. Залишивши фронти Великої війни та піднявши червоний прапор у 1917 році, Росія зробила рішучий крок до позиції “імперії простоти”.

Тепер вона остаточно закріпила себе на цій позиції. І всі спроби симпатиків Росії переконати себе та інших, що в північно-східній частині Євразії залишилося хоч трошки ясності, зазнали нині фіаско.

Там немає ясності, там лише простота. Широко розкрита для прийняття всіх можливих форм та імен зла. Єдиний спосіб історично (себто раз і назавжди) подолати, перемогти та фронтально знецінити цю абсолютизовану простоту – протиставити їй абсолютизовану ясність. Чи протиставимо?