By 
Згідно з легендою тринадцять століть тому до східного провидця, що звався Шергон, прийшли мстиві діти проклятого роду. Вони приступили до Шергона з належною повагою, з тими знаками, за якими пізнають обраних, і з великими дарами та запитали в нього: “Як знищити цілий народ, щоб і пам’яті про нього не залишилося?”
Провидець прийняв дари й поцікавився, про який народ ідеться. Діти проклятого роду оминули імена й назви, але сказали, що йдеться про народ, що живе в благословеннім із давніх часів краю, живе на плодючій землі, але цього не цінує, нидіє в невдячності й забобонах.
Провидець запитав, хто в цих невдячних є провідною верствою — чоловіки чи жінки. Мстиві сказали, що жінки в цьому народі зберігають древню силу, успадковану від могутніх предків, а чоловіки працюють на землі та на заробітках і швидко сходять із кіл життя, спонукані темрявою свого існування та духами дурних напоїв, роблених із зерна й меду.
Провидець поцікавився, чи має цей народ якусь жрецьку касту, яка спілкується з вищими, опікується місцями сили й пам’яттю про предків. Діти проклятих сказали, що серед жінок того народу є ті, що знають, але вони не будують кам’яних храмів, занедбують старі цвинтарі й служать лише тим нічним силам, що дають їм владу над одноплемінниками, засновану на ворожбитстві та пустих страхах.
Шергон поміркував і сказав проклятим: “Такий народ знищити неважко. Для цього треба здурити його трьома облудами: неправильним іменем, дорогою, що нікуди не веде, і страховиськами, робленими із соломи”.
А далі, сказав провидець, справа часу. Далі й не треба нічого робити, такий народ усе вчинить сам: знищить найкращих і вшанує пройдисвітів, які спочатку спростять його до історичної нікчемності, а відтак заведуть у петлю поневолення, де й настане йому гаплик.
Діти проклятого роду подякували Шергону й розчинилися в тій Пітьмі, з якої до того виникли. Кажуть, що невдовзі після того в неозорих степах і плодючих долинах найбільшого із земних континентів зникло кілька великих народів. І так зникли вони, що не залишилося від них ані імен, ані надписів на каменях, ані могильних знаків. І навіть незнищенні духи-покровителі цих народів загубилися серед високої трави й дерев, перетворилися на безпам’ятну дику нежить.
Від смерті Шергона минуло тринадцять століть. Усе навколо стало іншим, лише сутність людей залишилася незмінною. За свіжіших часів, коли й провидець, і діти проклятих уже давно стали легендою, у річкових долинах замешкав народ, що обходився без провідної верстви й не брав собі до голови пророцтв. І не тому той легковажний народ жив без провідної верстви, що та вигинула, а тому, що її десь-колись перекупили та поставили собі на службу багатші та сильніші сусіди.
Втаємничені в ігри Сірки й Солі люди дослідили води, кров і кістки цього народу та визнали, що за правильного підходу він здобуде чимало металів. І не лише для громади втаємничених, а навіть (коли-небудь, як вдасться) і для себе. Але тільки за правильного підходу й обережних дій.
Тому втаємничені в ігри Сірки й Солі шукали правильний підхід. Поспілкувалися з офіційним жрецтвом легковажного народу і виявили, що воно тупе, жадібне й до вирощування з нього провідної верстви не придатне. Поспілкувалися з багатіями й зрозуміли, що ті не бачать далі свого паркану і сповнені отруйної заздрості. Поспілкувалися з поетами й знайшли серед них кількох, які складали сльозливі вірші. Поети були такі собі, як на збитки роблені. Але легковажному народу вони подобалися. Народ їх слухав, співав їхні пісні й натхненно плакав.
“Не найкращий варіант, далеко не найкращий, — підсумували ті, хто знав смак справжньої Сірки й справжньої Солі, — але маємо те, що маємо. Ліпше б, звичайно, виводити провідну верству як годиться — з воїнів, жерців і банкірів, але і графомани на край згодяться. Бо ж якщо довго плакати й тупо страждати, то рано чи пізно настане позитивне озвіріння і народ або порозумнішає, або ж візьметься до зброї. А ще піснярі з поетами, тим більше такі непутящі, ніколи не накреслять правильних імен і не вкажуть перспективних шляхів”.
“І це також добре, — вирішили люди Сірки й Солі. — Адже озброєний народ із сильним іменем і на правильному шляху ніколи нікому не віддасть здобутих металів”.
А далі сталося те, що сталося. Усе йшло не туди, тому час від часу народ звертався до поетів. Ті відривалися від банкетних столів, вставали з нагрітих ліжок, стискали кулаки, супили брови й читали з пом’ятих листочків: “Бідний плаче, а багатий скаче!”. Народ це уважно слухав і казав: “Свята правда”. Народ плакав, цілував поетів і йшов страждати далі. Десь поміж стражданнями народ створював додаткову вартість. Та кудись таємничо зникала. Навіть люди Сірки й Солі не могли второпати, куди вона пропадає.
“Най сі діє Божа воля!” — казали поети й поверталися до банкетних столів із тією самою невідворотністю, з якою планети обертаються своїми орбітами.
Тим часом десь на нічних стежках додаткової вартості потроху виникало щось здалеку подібне до провідної верстви. Відтак у ній наче самі собою завелися воїни, жерці й банкіри. Принаймні народові здавалося, що ті, хто в погонах, — воїни, ті, хто бере гроші за ритуали, — жерці, а ті, які видають кредити, — банкіри. Якісь письменні люди принесли із чужих країв слово “еліта”, і його стали повторювати не лише на речових ринках, але й на харчових. І всі тішилися, мовляв, усе як у людей. Але напала орда, туман розвіявся, стало очевидно, що всі ці провідники — лише циркова трупа, найнята за відсотки від зниклої вартості.
Тоді народ рушив туди, де жили поети, і знайшов там купу сміття, порожні пляшки, бабцю і єнота з барабаном. Бабця повідомила народу, що поети подибали в далекі Франкфурти, щоб шукати чарівну зброю. А єнот їв мухомори й переконував, що йде внутрішнім шляхом аріїв до внутрішньої Аратти. Народ за звичкою почав був плакати, але схаменувся, зібрався і пішов на війну з тим, що мав.
Коли орду зупинили, народ згадав про єнота, вивів його на пресконференцію і спитав про три речі: “Де гроші, що робити й хто зрадив?” Адже йде справжня війна, духовність геть змарніла, а еліта й далі якась нікчемна.
Єнот тяжко зітхнув і мовив: “На барабан треба натягнути просолену ведмежу шкуру й натерти її Сіркою”. Народ цього не зрозумів, звинуватив єнота в алхімії й засмажив у рукаві. А відтак подивився на скоєне, видобув із землі Сіль і пішов шукати правдиву Сірку.
