Мобілізовані смисли

Мобілізовані смисли

Щоб первісне плем’я рушило війною на своїх сусідів, вождям і шаманам треба було переконати своїх одноплемінників, що війна є можливою і необхідною. Що майбутні жертви не даремні, що перемога обов’язково буде й що після неї всім кревним стане краще.

Інакше ніхто, окрім окремих відморожених психопатів, не погодився б брати до рук зброю, йти вбивати. Адже війна є надзвичайно болісним досвідом. Таким припиненням усталеного буття, яке викликає жах і рішуче відторгається людським єством.

Уже написані мільйони сторінок і сказані мільярди слів про ту викривлену реальність, у якій десятиліттями живе більшість населення країни-агресора. Про матрицю “русского мира”. Тут більш-менш усе ясно.

Українці не бажали війни. Ані на рівні влади, ані на інших кастових, станових і корпоративних рівнях. Війна була нам нав’язана ззовні, наше суспільство змушено втягнулося у війну, захищаючи свій дім, свою ідентичність і своє право на життя.

Але, опинившись у стані війни, українці змушені дихати її отруйним повітрям. Дихати мобілізованими смислами. Цього, очевидно, неможливо уникнути на суспільному рівні, цьому неможливо колективно протистояти. Адже ворога треба дезінформувати, мешканців тилу необхідно за будь-яку ціну заспокоїти та примирити з труднощами, союзників твердо запевнити, а воїнів ввести в той специфічний стан “професійного оптимізму”, що культивувався серед спроможних носити зброю ще відтоді, коли теплих і зручних печер критично бракувало для всіх двоногих.

Правда під час війни йде відпочивати. Правда стає небажаною, технічно неможливою та реально небезпечною.

Хай би що казали нам публічні правдоборці (як професійні, так і за покликом душі), але суспільство в стані війни не може собі дозволити розкоші правди: ні гіркої, ні гострої, ні звичайної. Жодна держава, допоки йде війна, не оголошує своїх реальних втрат і реальних поразок. Жодне військове керівництво не може поділитися з громадою своїми планами. Жодний військовий аналітик або експерт, якщо він не хоче потрапити за ґрати, не буде розповідати своїм слухачам-глядачам-читачам про все, що він знає і щодо чого здогадується.

Інформація дозується, фільтрується, перестрибує на спеціальні закриті, конфіденційні й таємні рівні. А ще інформація часто-густо тупо вмирає у своїх живих носіях, не досягаючи жодного з рівнів публічності. Локуси, які вона звільнила, невблаганно й неуникно заповнюються напівбрехнею, брехнею, мегабрехнею, метабрехнею і пропагандою. Дещо із цього можна, якщо є бажання, зробити більш “шляхетним” завдяки визначенням “інформація з мотиваційним акцентом”, “дезінформація” і “військова карикатура”. Але далеко не все.

На першому етапі війни мобілізовані смисли ще не розправили своїх крил. Інформація з мотиваційним акцентом спиралася на вузьку платформу. Тоді головною “правильною неправдою” був меседж про те, що “все швидко закінчиться”, що до полегшення лише якихось “два-три тижні”.

Тоді ж почав формуватися образ ворогів як всуціль нікчемних і безпорадних крадіїв унітазів. І ця одномірна картинка тоді працювала здебільшого на позитив, руйнуючи колективний страх українців перед сформованим ворожою пропагандою образом непереможної “другої армії світу”.

А ще за допомогою цієї картинки відбувалося очищення рефлективного простору від столітнього спадку колоніального минулого. Від доведеного до автоматизму процесу визнання себе вторинними, молодшими та периферійними.

А люди з погонами, оперуючи хокейними термінами, додавали, що ворожа професійна армія знищена, а з “любителями” ми дамо собі ради впродовж тих самих епічних “двох-трьох тижнів”. І більшість синхронно кивала: “Так, звісно, упродовж двох, ну максимум трьох”.

Тлом проходили запевнення у швидкому ефекті від санкцій і стрижнева мантра про стрімкий розпад путінської держави. “Солодкі” меседжі тоді не мали єдиного імперативного джерела, їхній потік не формувався виключно державними структурами. У смисловій симфонії з телемарафоном і славленим “колективним Арестовичем” перебували численні блогери, екстрасенси, конспірологи, військові експерти, публічні інтелектуали, журналісти й мольфари.

Тепер ті тижні й місяці згадують як “золотий час” інформаційної єдності. Але з нею загралися, до неї призвичаїлися. У влади виникла ілюзія, що настрій першого етапу війни можна без особливих зусиль і цільових ресурсів зафіксувати. Що під покровом цього настрою можна не міняти шаблонів до фіналу війни. Та й сам той фінал мислився не надто далеким та обов’язково тріумфальним.

Це проговорювалося не лише на рівні медіа. Мобілізовані смисли сформували внутрішній дискурс у високих кабінетах. Хай що насправді думали про ситуацію владні речники, колективне (публічне й апаратне) мовлення на всіх рівнях було підпорядковане цьому дискурсові. Він, цей дискурс, день у день підтримував і підсилював сам себе. Концентрував увагу на підтвердженнях своїх магістральних сенсів, відфільтровував смисловий продукт з альтернативною векторністю.

Дискурс сформував зону комфорту. І не лише інформаційного.

Нині ж відбувається своєрідна “ломка”. Вихід із зони. Потік подій звільняє смисли від присяг, призначень і зобов’язань. Ширяться нові ревізіоністські настрої. Колишні прапороносці дискурсу раптом кидають знамена на землю і починають говорити зовсім протилежне тому, що приносило їм гроші, народну любов і лайки за “золотих часів”. Уже забуті “збиті льотчики” знову з’являються в стрічках новин і ледь не хором співають: “А я ж казав!”. Ворожі ІПСО різко збільшують свою ефективність, і хиткі “народні маси” знову пильно вдивляються в улюблену темряву ресентименту, звідки їм нагадують, що “бідні плачуть, а багаті скачуть”.

Наче спіраль холодного циклону, розгортається і набуває владної сили контрдискурс. На старий стрижень “зради” накручуються вже не зачовгані фрейми “про Чонгар”, а свіженькі командирські об’явлення. Адже в дивовижному краї мобілізованих смислів бойові офіцери легко дають тижневикам інтерв’ю, коментують усе на світі й філософствують “про життя і смерть” не гірше за інфлюенсерів, а навіть краще. Бо ж вони ближчі за інфлюенсерів до межі пітьми. Реально ближчі.

І більшість укотре забуває, що війна і правда несумісні. Що більше повідомлення здається правдою на 100 %, то ймовірніше, що це не просто брехня і пропаганда, а ІПСО. Ворожа, наша, умовної “третьої сили”, але ІПСО.

Спіраль контрдискурсу розгортається не просто так, а за великі гроші невідомого поки що походження. Адже ще так далеко до того світлого дня, коли смислам оголосять демобілізацію і відправлять їх до літератури, кінематографії або генеральських мемуарів. Смисли й далі служать, сидять у дискурсивних окопах та знов і знов йдуть на штурм свідомості, не розщепленої психічними епідеміями.

Можна було б порадити посполитим, що найкращими ліками проти ІПСО є критичне мислення і здоровий скепсис. Але автор цього допису свідомий того, що такі поради не будуть широко почутими. Бо ж простіше і звичніше маяти на гойдалці настроїв, нервово читати безграмотну маячню та панікувати в коментарях.

1 Comment

  • тамара , 11 Листопада, 2023 @ 6:28 pm

    Критичне мислення присутне ,піду за скепсисом.Дякую за смисли.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про погіршення настроїв Теорія трьох війн