By 
Сімнадцять місяців тому не було чіткого розмежування фронту й тилу. Україна — пробуджена, шокована, розлючена й затята — працювала як єдина «машина спротиву». Тепер працюють дві окремі «машини» — кожна у своєму ритмі та зі своїм функціоналом.
«Машина фронту» успадкувала спротив і лють, позбулася шоку й довгого переліку мутних ілюзій. «Машина тилу», щедро змащена валютою, намагається переробляти мирне минуле в мирне майбутнє. Але в неї це виходить so-so. Мирне минуле було нашвидкуруч зібране із різних шматків. Деякі з них смерділи. І досі смердять.
Більшість наших співвітчизників не здогадується, що історія двох «машин» — не суто українська тема. Що кожна довга війна рано чи пізно починає крутити їхні нещадні коліщатка. І що насправді ці дві «машини» називаються не Фронт і Тил, а Інферно і Вавилон. І що довше триває справа, позбавлена милосердя, то чіткіше крізь маску Фронту проступає підземний вогонь Інферно, а крізь маску Тилу — вулиці й капища Вавилону. А ще його вежа.
Це може комусь здатися парадоксальним, але Тил (Вавилон) прагне святої правди, а Фронт (Інферно) шукає найкращу з казок. Якщо ж розібратися, то все логічно. Вавилон пересичений нестерпною брехнею, а Інферно — нестерпною справжністю. І там, і там шукають ліків проти нестерпного, бо вже несила, вибачте за тавтологію, усе це нестерпне терпіти.
Насправді ж невідомо, що небезпечніше: шукати правду чи шукати найкращу з казок.
Шукачів правди, її оборонців і виробників у Вавилоні ніколи не бракувало. Так само їх не бракувало й у мирному минулому. Вони завжди були в центрі уваги й ніколи не відчували ані найменшого морального занепокоєння. Невтомні оборонці, шукачі та виробники справжнього й достеменного, немов гноєві жуки-скарабеї, затято і страшно ліпили-катали гівняні кульки своїх суверенних і неповторних правд, судомно обстоювали свою гідність й, наче підземних трюфелів, вишукували в минулому бридких дистрофічних зародків теперішніх популярних міфів.
Війна лише додала їм снаги. Війна немов дозволила оборонцям, шукачам і виробникам кричати: “Ми знали (казали) правду! Ми мали рацію! Ми всіх попереджали!” А мільйони заблуканих мешканців Тилу, мільйони обивателів Вавилону повторюють за ними: “Вони знали. Вони казали. Вони попереджали”. І майже ніхто не задумується над тим, що тим реальним Силам, які формують наше майбутнє, байдуже до знань і попереджень, якщо вони не вписуються в їхні магістральні плани.
Війна неймовірно загострює цей древній парадокс. На війні ви можете бути носієм галактичної істини й водночас залишатися не зовсім потрібним (або ж зовсім не потрібним) фрагментом сущого.
Ваша правда технічно не потрібна в Інферно. Вона не допоможе підбити ворожого танка, не підштовхне бюрократів на прискорення виробництва вітчизняної зброї й не зупинить зради. Можливо, колись, через багато-багато років, світлі символи цієї правди накреслять на вашому надгробку (або ж на монументі), але поки що війна множить її на нуль.
Але те, що не потрібно Інферно, обов’язково знайде численних адептів у Вавилоні. Особливо серед будівничих свіжої (нашої) «вавилонської вежі». Бо саме будівничі цієї вежі найбільш безкомпромісні у своїх стосунках із правдою (але не говорять про це). Вони впевнені, що для спорудження вежі немає кращого за правду матеріалу. Що лише правда надійно, ледь не навічно, скріплює смислові цеглини й блоки будівлі, що призначена для змагання з небом.
А тим часом тим світом, який здебільшого спостерігає за нашою війною з великої відстані, розливається (чи то розповзається) неприємне й немилосердне передчуття того, що в недалекому майбутньому та невблаганна Сила, що відома людям під багатьма іменами й назвами, уже приготувала падіння глобальної вежі в самісінькому центрі глобального Вавилону. І що жодні попередження, знання та правди в підмурівку не врятують ту стару і високу, неймовірно високу та заслужено горду вежу від катастрофічного падіння. Від падіння, яке змінить усе. Або ж майже все.
І в Інферно, серед бруду, втоми та нестерпної справжності буття, це передчувають гостріше, аніж будь-де. Тому там прагнуть добрих казок зі щасливим кінцем (але також майже не говорять про це). А найгостріше в Інферно хочуть універсальної та дуже переконливої казки про те, що падіння глобальної Вавилонської вежі можна пережити, перебути, перескочити не лише індивідуально, але й колективно, а ще краще — цілою бригадою (всією нацією).
В Інферно тилових борців за правду не люблять не тому, що вони за правду, і не тому, що вони борці. І навіть не тому, що їхню правду ніде в Інферно не пристосуєш. Їх не люблять за те, що казкишукачів-оборонців-виробників не добрі й не універсальні. І кінець у їхніх казках завжди тривожний і відкритий для спекуляцій. Усі казки шукачів-оборонців-виробників правди схожі на ту казку про дівчинку в червоному капелюшку, яка подібна на хлопчика з нульової карти Старших Арканів і яка завзято крокує до бабці-правди. Але в Інферно твердо знають, що дівчинку послали лісом, що бабцю давно з’їли, а замість неї в ліжку причаїлася банальна ІПСО з великими хижими зубами.
Якщо розібратися, то майже всі знамениті та архетипні казки розповідають про пошук, доведення та оборону якоїсь правди. Колобок гине за правду мандрівників, Котигорошко бореться за родинну правду проти Змія, Попелюшка здобуває правду про саму себе, а Гензель із сестрою завдяки вродженій винахідливості виводять на чисту воду і злу мачуху, і господиню Пряникового будиночка.
Куди не поткнися — усюди стирчать напружені вуха правдолюбців і правдоборців. Біда та й годі.
Кілька людей, що вже давно перебувають в окопних колах Інферно, запропонували мені написати універсальну воєнну казку з позитивним фіналом. І щоб у ній не було жодної дівчинки в червоному капелюшку, жодної пацаватої бабці й жодного вовка-перевертня.
Після кількох спроб я написав таке:
“Колись давно, на початку часів, мала відбутися битва Володаря Простору з Володарем Часу. Володар Простору, очікуючи на ворога, збудував неозору міжзоряну фортецю, захищену всіма видами зброї. А Володар Часу вирішив просто почекати. Він чекав кілька мільярдів земних років. За цей час фортеця Володаря Простору розсипалася на порох, а її господар відійшов у небуття. Його нащадки невдовзі забули, що треба битися з Володарем Часу, і зовсім не пам’ятали, що було причиною ворожнечі. І коли далекий нащадок Володаря Простору раптом побачив перед своїми дверима військо Володаря Часу, то здивувався, розгубився і капітулював без бою. Час у нашому Всесвіті, як не крути, завжди є сильнішим за простір. Питання лише в тому, що володіти часом незбагненно складніше та витратніше, аніж володіти простором”.
