Кастрування імперії

Кастрування імперії

Здається, ще Жан Бодріяр зауважив: війна часто-густо постає як симулякр, або ж замінник, накопиченої багатьма індивідами невідбутої (зупиненої, відкладеної) сексуальної дії.

Це джерело війни є фронтально не проявленим і в більшості культур замовчуваним. Не всім, далеко не всім комфортно усвідомлювати той факт, що існує безпосередній зв’язок між систематизованим колективним насиллям і тим, що заведено сприймати як топос насолоди, відчужений людською свідомістю від процесу розмноження.

І коли літератори, описуючи війну, використовують шаблонну метафору “кривава оргія”, мало хто здогадується, яка складна, звивиста та глибока буттєва бганка ховається за цим шаблоном. За легендарних часів, описаних у трактатах Тіта Лівія й Аппія Клавдія, доречні та вишукано організовані оргії (іноді весільні, іноді храмові), бува, відвертали військові експедиції, знімали облоги з приречених міст і наснажували суворих правителів на мирні перемовини.

Можна акцентувати на сексуальній природі колективного насилля як на одному з важливих “тіньових” (фронтально не проявлених) аспектів російсько-української війни. Великою мірою ми отримали феноменально проявлену ситуацію протистояння української моделі цивілізації як постколоніальної “рекреаційної спільноти посторгії” з російською імперською моделлю цивілізації як зі “спільнотою узаконеного зґвалтування”.

Адже сам Путін у 2021 році, описуючи становище України з погляду Москви, використав аб’юзерську російську приповідку, позиціонуючи Росію як ґвалтівника: “Нравится, не нравится терпи, моя красавица”, що є пом’якшеним варіантом більш канонічного і, зрозуміло, більш пов’язаного з тюремною культурою опису примусового орального сексу. Тобто Путін змоделював відносини двох народів як садистський ритуал, як статевий акт домінування, де Росія постає саме в домінантній ролі.

У цій парадигмі пропагандистський меседж “можем повторить” стає публічним похвалянням серійного ґвалтівника й маніяка (імперської Росії), що погрожує повернутися і знову чинити насильство. Агресією в Україні глобальний ґвалтівник і маніяк із максимальною відвертістю демонструє всім потенційним жертвам (тобто всьому світові), що він таки повернувся чи майже повернувся.

Навіть Сталін і російські царі за всієї своєї політичної брутальності не дозволяли собі так демонстративно, фронтально й цинічно сексуалізувати смисли колоніальної політики Росії щодо тих незалежних країн, які вона й досі вважає своїми втраченими землями. Фронтальна сексуалізація політичних смислів демонструє, що Путін, попри його загравання з традиціоналістами, абсолютно відірваний від традиційного світу, де сексуальна “підкладка” владних практик ніколи не виводиться в публічну площину. Де подібні до путінських похваляння вважаються ознакою слабкості та незрілості.

У специфічній (і радикально перверсивній) сексуалізованій російській картині світу доба СРСР постає щасливою колективною багаторічною оргією (нейменованою ритуальною машиною владно-сексуальної насолоди), під час якої імперський центр мав право за своїм бажанням ґвалтувати й публічно принижувати всіх “молодших партнерів” по СРСР, а ті своєю чергою мали, незалежно від об’єктивного рівня своєї огиди або задоволення, переживати вдячність і демонструвати ритуальну єдність.

Розпад Союзу у 1991 році та прагнення колишніх колоній СРСР-Росії бути незалежними носії цієї картини світу знов-таки вульгарно й сексуалізовано мислять як “подружню зраду” і, відповідно, як перехід України, Грузії, Молдови та інших “невдячних” держав із російського “гарему” до американського.

Російські владні еліти сприймають українську незалежність і зміцнення української ідентичності саме через фільтри вульгарно сексуалізованої політичної ритуальності.

Українці, носії історично обумовленої психічної травми, навпаки, бачать ситуацію крізь фільтри свого багатовікового досвіду. Для нас “повернення ґвалтівника” не лише болісне, але й образливе. Ми бачимо, що стару скомпрометовану позицію ґвалтівника (імперського центру) намагається зайняти путінська Росія, яка при всіх своїх політично-сексуальних намаганнях є відверто імпотентською, безсилою, не здатною створити навіть більш-менш пристойну ідеологію для виправдання своїх амбіцій.

Тобто не може зробити привабливої декорації для продовження імперської оргії. Не здатна виправдати брутальність ритуалу жодною бутафорською надбудовою на штиб ленінсько-сталінського “всесвітнього єднання пролетарів” буцімто заради епохального подолання тисячолітньої експлуатації. Державі-ґвалтівникові явно не стає внутрішньої сили, волі та креативності на таку бутафорію. І ті, кому адресована погроза “можем повторить”, починають підозрювати, що ґвалтівник уже не той. Що насправді повторити він уже не може.

І вже після феєричного провалу наступу на Київ у 2022 році підозра перетворюється на впевненість. Не може.

Тому війна породжує специфічну реакцію української культури на російські імперські претензії. Українська культура виробляє образ Росії не як злого велетня, а як імпотента. Войовнича, сексуально-домінантна російська цивілізаційна пропозиція в дзеркалі української культури воєнної доби невмолимо перетворюється на монструозну карикатуру. Росіяни в цьому дзеркалі — дикуваті викрадачі барахла, які вивозять з України унітази, прив’язані до танків, калічні “орки” з фентезійного світу Толкіна, жалюгідні викрадачі дітей, а їхній головнокомандувач — “бункерний дід”, хворий, фізично слабкий і злобний кощій.

Така культурна реакція знецінює не лише російську державу, армію та цивілізацію, але й культуру, на яку також падає фатальна тінь “цивілізаційної імпотенції” тих, хто претендує на роль лідерів імперського центру. Українці поступово ревізують свої погляди на російську культуру.

На перший план у процесі цієї ревізії виходять не досягнення російської культури, а її темні сторони, її “міазми безсилля”: холопське, принижене й сервільне ставлення до влади (до самозваної “спільноти узаконеного зґвалтування”), хворобливе танцювання довкола найтемніших і найбридкіших проявів людського єства, вторинність багатьох наріжних творів мистецтва, моральний релятивізм.

У цій культурній ревізії багато настроєвого, проте це не означає, що вона є випадковою і минущою. Вона, серед іншого, руйнує той пакет стереотипів українського цивілізаційного поля, у якому українська культура була провінційною щодо російської за замовчуванням. Безсила Росія з її карикатурною претензією на “вічне повернення ґвалтівника” втрачає позицію культурного центру, спадкоємиці імперського культурного ресурсу. Адже карикатура за визначенням не може претендувати на стрижневість, центральність, еталонність.

З України поступово сповзає ресентиментальна маска “вічної жертви”. Україна шукає нові національні сенси й символи, пов’язані з перемогами, з відчуттям енергії й сили. Незалежно від того, як буде юридично оформлений остаточний вихід України з пострадянського простору, її стосунки зі старим імперським центром уже ніколи не будуть стосунками ґвалтівника й жертви. Є підозра, що ми є свідками кастрування ґвалтівника. Що російсько-українська війна на якихось вищих щаблях реальності розгортається саме як ритуал кастрування імперії.

Хотілося б лише, щоб ми в цьому ритуалі були не скальпелем, а хірургом.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Війна з відкритим кінцем Клани й динозавр