By 
Зібрання НАТО у Вільнюсі один із мережевих дотепників назвав “самітом напівпереможців”. А інші про цю військово-політичну конференцію кажуть, що це перехрестя, це екватор, це відправна точка неоголошеного повороту. Вільнюсу-23, як відомо, передували дві обставини: заколот верхівки вагнерівців (так званої “Основи”) та ситуативне уповільнення нашого контрнаступу.
На перший погляд, ці обставини особливо не вплинули на магістральну лінію війни. Путін і далі робить ставку на брутальну силу, ми й далі не готові до обміну територій на мир, вважаємо такий обмін поразкою і прагнемо вийти на кордони 1991 року. Обидві сторони заявляють, що сьогодні не бачать ані базових, ані технічних горизонтів можливостей і воюватимуть стільки, скільки буде потрібно. Так само й союзники України маніфестують готовність підтримувати її in praevisum futurum.
Насправді ж за завісою, у тій гарячій пітьмі, де визріває майбутнє, почався безпрецедентний рух. Усе тепер швидко змінюється. Так швидко, що навіть кілька політичних годин, не кажучи вже про кілька політичних днів, перетворюють свіже на старе й тухле, а бадьорі тренди — на експонати історичного музею.
Уже ніхто в гарячих залаштунках не ставить на Путіна, політичні акції “щасливого дідуся”остаточно обвалилися і торгуються на сміттєвому рівні. Ті глибинні стрижневі сили, які історично стоять за провідними гравцями (за отими “напівпереможцями”), нині стурбовані вже не самою війною. Вони намагаються створити віртуальні майданчики для продажу ресурсного спадку путінської імперії гуртом і вроздріб. А ще готуються до можливої — і для них не надто бажаної — дезінтеграції РФ. І, відповідно, до захопливої й ризикованої глобальної перспективи without Russia, до нових викликів, можливостей і домовленостей.
Але ж нас усе ще цікавить війна. Ми чули від Байдена, що Путін уже її програв. Американський президент, звісно ж, має рацію. За гамбурзьким рахунком московський деспот глибоко в дупі. Проте ми рахуємо інакше, аніж згадані глибинні стрижневі сили.
Бо ж наші гинуть під ворожими снарядами, ракетними обстрілами та вибухами керованих бомб. Вісім (чи й більше) мільйонів наших усе ще за кордоном. Землі нашої країни й далі, день у день, перетворюються на заміновану пустку, на димні руїни вбитих міст, на сміття і болото. У руках ворога одна з наших атомних станцій. Наші чорноморські порти все ще заблоковані ворожим флотом.
Ми бачимо, що Україна стала ефективною пасткою для Путіна й путіністів. Але сенс пастки в тому, щоб тримати здобич якнайдовше. Аж поки вона знесилиться, здохне або ж відгризе собі лапу. І тут розмір здобичі має значення — він визначає терміни. Байден каже, що війна не триватиме роки. Або він щось знає, або це безпідставний оптимізм.
Попри весь свій особистий скептицизм я все-таки схиляюся до думки, що Байден знає щось таке, що спрямовує старого лиса до впевненого й розважливого оптимізму. Також очевидно, що Білий дім сподівається отримати від поразки Путіна максимальний зиск. Імперський звір повинен не просто відгризти собі лапу, а відгризти її так (і тоді), щоб це забезпечило (а ще краще — гарантувало) нинішньому господарю Овального кабінету ще чотири роки президентства. І горе Трампу.
Політичні оглядачі вже наголошують на тому, що черговий саміт НАТО відбудеться у Вашингтоні у квітні наступного року. Саме це, подейкують, мотивувало головного партнера Атлантичного блоку не обтяжувати Вільнюс-23 тріумфальними рішеннями та переможними салютами. Усе доленосне, святкове та вікопомне має відбутися під час Вашингтона-24. Просто на очах американського електорату. Плюс попкорн, крижана кола та міцне сталеве кільце в носі некрасивого зашмарканого ведмедя в ушанці.
В ідеалі можна собі уявити прийняття України в повноправні члени НАТО, синхронізоване з переможним закінченням війни та запуском місії “Артеміс-2” з американською астронавткою на орбіту Місяця. Хоча, з іншого боку, для належного піар-ефекту переможне закінчення війни було б доречнішим у вересні-жовтні 2024. Якраз перед виборами.
А якщо тоді ж підписати фундаментальний американсько-китайський пакт про мудре облаштування двополюсного світу, то можна було б проголосити, що глобальну справедливість встановлено аж до кінця поточного століття. A real successful storming of the sky.
Щоб правильно запустити святкову карусель, необхідно, аби вже цього року некрасивий ведмідь в ушанці почав відповзати з окупованої ним території. Тому уповільнення контрнаступу ЗСУ крізь цю оптику можна вважати лише елементом хитрого плану.
А ще Байден може дещо знати про те, що відбувається в Москві після того, як один хворий на рак злякав іншого хворого на рак маршем справедливості. Американським політикам чи не краще за всіх інших політиків відомо, що марш справедливості — це така затята штука, яку легко викликати з пекла, але дуже важко потім знову туди загнати. Буває так, що всі вже й забули, про яку саме справедливість ішлося, а марш усе триває і триває. Як співали шукачі справедливості сто років тому: “Вєсь мір насілья ми разрушім до аснаванья, а затєм…”
Імперський звір ще не відчуває гострої потреби відгризати собі лапу, але вже крадькома заглядає в очі мисливцям: а раптом можна домовитися. Звір сподівається, що з ним будуть говорити про безпеку, гарантії та червоні лінії. Звір у цьому майже впевнений. Але ж не лише Байден про щось знає. Звірові натякають на це знання всі ті, кому не вигідна його поразка. Але там, де марш справедливості вже виліз із пекла, натяків не розуміють.
А війна тим часом не припиняється. У причорноморських степах триває важка бойова робота. Відеозаписи вихоплюють із подієвих туманів шматки боїв, фігури людей у камуфляжі, вибухи та багно. І все це безмежно далеке від абстрактних знань і багатомісячних політичних графіків “напівпереможців”. Жодні схеми й графіки не спрацьовують і не спрацюють без подолання ворожих оборонних ліній і мінних полів. Жодна політична карусель не запуститься, якщо її коліщатка не змастити кров’ю.
Ще два місяці тому різноманітні — іноді й протилежні за змістом та дуже екзотичні — передбачення щодо закінчення війни не втрачали актуальності. Тепер стає майже очевидним таке: 1)фіналізація війни відбуватиметься в межах складних багатосторонніх перемовин з участю України; 2)поступове “згортання” війни розпочнеться, можливо, наприкінці поточного року, але більш імовірно — навесні або влітку наступного; 3) у певний момент “згортання” війни Україна стане членом НАТО, що надалі гарантуватиме нашу довгострокову безпеку; 4) відновлення територіальної цілісності України в кордонах 1991 року не є неможливим завданням; 5) внутрішні процеси у РФ у перспективі стануть предметом спільної турботи Заходу й Китаю, і на спільних прагматичних рішеннях щодо цього може стартувати (а можливо, і ні) епоха біполярного світу.
У кінці тунелю з’явилося світло.
