By 
Поки одні держави запроваджують усе серйозніші карантинні обмеження та б’ють рекорди щоденних зареєстрованих випадків коронавірусу, Швеція ввела послаблення. Ця скандинавська країна дозволила збільшити присутність глядачів на спортивних та культурних заходах із визначеними місцями із 50 до 300 осіб. Ще раніше уряд скасував особливі рекомендації для людей із групи ризику.
Щоправда, шведська влада вводить також і обмеження: скоротила кількість присутніх у нічних клубах осіб до 50. Але це варто сприймати як адекватну і швидку реакцію завдяки точковому моніторингу та розумінню, де і як поширюється вірус. Хоча це також робиться й через резонанс, який викликають фото із переповнених нічних клубів та збільшення кількости нових випадків, до котрих призводять неконтрольовані вечірки.
Проте статус-кво зберігається. Країна не б’є нові рекорди, на відміну від інших. Пік летальности був навесні, а зараз фіксується не більш як десять смертей щодня. То в чому ж полягає рецепт успіху по-шведськи? Може здатися, ніби Швеції це вдається тому, що вона взагалі не запроваджувала сильних карантинних заходів. Влада лиш роздала рекомендації, сподіваючись на відповідальність та зрілість самих мешканців країни.
Та уявіть подібну ситуацію в Україні. Досить пригадати, як порушувалися всі приписи влади під час жорсткого локдауну, то що вже говорити про якісь там рекомендації уряду чи місцевих рад.
Тож справа не в самому обмеженні, а в ставленні влади до народу та народу до влади. Це двосторонній процес, взаємодія. Шведи мають традиційно високий показник довіри до державних інституцій. А на чому така довіра ґрунтується? На плідній взаємодії. Вона зумовлена тим, що влада протягом багатьох років послідовно її завойовувала. Не обманюючи, не крадучи, а намагаючись покращувати життя пересічних шведів. А яка заслуга самих громадян країни в цьому? Вони послідовно не обирали тих, хто обманює, краде та має їх за ніщо; не голосували за вбивць та ґвалтівників, латифундистів, на чиїх полях змушені гнути спину за копійки, та олігархів, в забоях чиїх шахт гинуть від задухи.
Не запроваджувати жорсткий локдаун навесні наважилися лише дві країни: Білорусь із її диктатором-самодуром, який стверджував, що коронавірус не видно, тому він нестрашний, та Швеція, влада котрої ризикнула, бо довіряє своїм мешканцям, сприймає їх за рівних, тих, кому можна лиш рекомендувати щось, а не наказувати.
Психологи виділяють три рольові моделі поведінки під час взаємодії з іншими: дитина, батько/матір, дорослий. Український народ та вітчизняна влада як лиш не спілкуються, але діалогів із позиції дорослий-дорослий у цих конфігураціях немає. І найближчим часом не буде, адже для подібного потрібно проявляти обопільну зрілість. А про яку зрілість може йтися, коли фіґляр преться у владу, а люди його не просто обирають, а видають колосальний кредит довіри, який він розтринькує направо й наліво? Бо кредит той шалено наївний, а значить – несерйозний.
Натомість жорсткий карантин, що його ввели скандинавські сусідки Швеції, навесні дозволив їм зазнати менших за чисельністю втрат. Водночас більша кількість смертей, ніж в попередні роки за той же період, у Швеції навіть призвела до дискусії всередині суспільства щодо доцільности обраного владою курсу. Проте уряд від нього не відмовився, а намагається постійно реагувати на ситуацію, змінюючи стратегію залежно від обставин та пояснюючи свої дії людям.
Звісно, шведська методика не спрацює в більшости країн світу. Навіть народи, яких українці вважають педантичними у виконанні приписів, як-от німці, дуже по-різному ставитимуться до карантинних заходів, якщо вони надходитимуть лиш у вигляді рекомендацій, а не чітких директив. То чого ж хотіти від народу, травмованого досвідом совкового тоталітаризму?
Так, українці не шведи і навіть не німці. Але це не означає, що не треба рівнятися на найкращі зразки, що не треба хотіти зрілої влади та зрілого народу, які відповідають за свої слова і дії та встановили між собою здорову комунікацію. Врешті, варто розуміти, що мати владу, якій довіряєш, на яку можеш покластися у сучасній ситуації – це запорука виживання. А тому подібну поведінку мав би диктувати інстинкт самозбереження.
Натомість що мають українці? Наприклад, зізнання представників влади про те, що парки закривалися для залякування. “Ми вас намахали! Ха-ха”. Дуже по-дорослому і вкрай сприяє посиленню довіри. Тому не дивно, що багато українців, не лише серед тих, хто завше поводиться, мов дитина, забили не тільки на рекомендації, а й на директиви влади. “Ага, то ви нас позбавляєте прогулянок на чистому повітрі та занять спортом? То ось ми вам показуємо дулю своїм носом, що стирчить над маскою”. Це ще в кращому випадку. Тобто навіть у критичний час влада та народ не шукають порозуміння, не намагаються спільно стати до боротьби із ворогом – нехай то Росія чи коронавірус, – а кожне показує свої фіґлі.
Тому не дивним є постійне зростання захворюваности. Україна теж вводила послаблення, наприклад, влада дозволяла проведення міжнародних футбольних матчів із глядачами. Але не відповідно до ситуації, не реагуючи на зміну динаміки нових випадків, а радше тому, що власники клубів – олігархи, котрі можуть порішати.
Поки українці обиратимуть хабарників, бариг та різних незрілих персонажів, поки самі сприйматимуть стосунки з політиками через призму “віри”, замість “довіри” та “перевірки”, доти на країну очікуватимуть нові обмеження, нові рекорди й наступний локдаун, що може перетворитися для економіки на нокдаун. І результати місцевих виборів аж ніяк не вселяють оптимізм.
