Приховане управління

Російські спецслужби ще із часів КДБ мають арсенал засобів та агентів впливу, за допомогою яких можуть спонукати західні суспільства та країни до вигідних Москві дій. На перший погляд, події наче відбуваються без втручання Кремля, а на практиці стається так, як вигідно Росії.

Демократії особливо вразливі перед маніпуляціями прихованого управління, а Москва завжди мала свої політичні та медіаресурси на Заході, які поглиблюють наявні болючі питання. Інспіруючи скандали, Кремль отримує можливість усувати неугодних західних політиків, як трапилося з Борисом Джонсоном, чи влаштовувати відставки урядів, які занадто рішуче діють проти Москви. Приховане управління політичними процесами у ворожих країнах працює так, що інколи події та процеси стають більш очевидними не під час їхнього детального розгляду, а з історично-стратегічної ретроспективи.

На перший погляд, затримання американської допомоги Україні зумовлене передвиборчою конкуренцією двох найбільших партій, кожна з яких прагне продемонструвати досягнення перед виборцями, а українці просто стали заручниками підкилимної гри в Капітолії. Через це Україна втратила Авдіївку та кілька сіл і не змогла спинити подальшого наступу росіян. Можливо, колись після війни Генштаб ЗСУ повідомить, скільки українців загинули через зволікання американських конгресменів із військовими постачаннями, але, найімовірніше, ці цифри неможливо буде відокремити від загальних втрат.

Ця затримка засвідчила декілька критичних сигналів. Насамперед виявилося, що з довгого списку країн, які надавали Україні зброю, США є не просто головним, а визначальним чинником. Чимало сусідніх європейських держав допомагали нам тільки в обмін і тільки після американських постачань військової техніки чи грошової компенсації з Вашингтона. Коли в Штатах розвели руками, військова допомога від Євросоюзу з 500-мільйонним населенням і всією потужною економікою виявилася малозначущою для зміни ситуації на фронті.

З’ясувалося, що на стійкість оборони України можна натискати через американський Конгрес і внутрішні партійні сварки між республіканцями та демократами. Якщо зацікавлені сили завтра ініціюють новий скандал у Капітолії, який паралізує американський бюджет і військові постачання союзникам, РФ, Китай та інші агресивні режими не оминуть нагоди скористатися таким важелем. Якщо, спровокувавши міжпартійний конфлікт у США, можна захопити місто, яке росіяни не могли захопити 10 років, то завтра під шумок чергового скандалу в Штатах можна буде захопити Тайвань.

Звісно, наївно вважати, що, попри скандал із ймовірною російською допомогою Трампові на виборах 2016 року, Кремль давав вказівки республіканцям блокувати допомогу Україні. Республіканці переконані, що без зовнішніх маніпуляцій обстоюють власну позицію, яка до того ж має міцне коріння столітньої політики ізоляціонізму та пріоритету американських інтересів. Це завжди була партія “яструбів”, яка підтримувала великий бізнес та іноземні збройні інтервенції, на які пересічний виборець Середнього Заходу не шкодував грошей. Саме республіканські президенти Айзенгавер, Буш-старший та Буш-молодший спрямували американські війська для боїв у Кореї, Перській затоці та Афганістані.

З моменту терактів 11 вересня 2001 року на війни в Афганістані та Іраку США витратили приблизно 1,6 трлн доларів. За весь період перебування американських військ в Афганістані (2001–2021) було витрачено 849 млрд доларів на військову операцію, яка виявилася марною. Україні ж за роки повномасштабного вторгнення Штати надали 66 млрд доларів, водночас, за даними видання The Washington Post, до 90 % цих коштів були спрямовані на замовлення для американських корпорацій.

Сьогодні в соцмережах республіканський виборець із Техасу риторично запитує, чому його податки йдуть на потреби України. До утвердження раптового нападу жадібності серед американського плебсу доклалася насамперед популістична риторика Дональда Трампа, який критикує адміністрацію демократів за все, хай що вона робить. Однак чомусь від гри на кишенях простих американців, які ніколи не шкодували грошей на закордонні авантюри свого уряду, стратегічну користь здобув Кремль. «Совпадєніє»? Москві вдалося використати внутрішні чвари американської демократії для блокування військової допомоги Україні, до того ж усе має вигляд начебто внутрішнього американського збігу факторів.

Звісно, не варто відкидати того, що пауза в наданні американської допомоги є сигналом схиляння України до мирних переговорів із Кремлем. І цей меседж хитро додали в пакет із фінансуванням укріплення мексиканського кордону, використавши конкурентну партію, яка відіграє роль головної перешкоди в той час, як демократи мають вигляд добрих хлопців, яким просто не дають змоги допомогти. Але хай якою є стратегія американської еліти, останні кілька місяців вона робила саме те, що публічно пропонував Путін, — припинила “накачувати” Україну зброєю.

За дуже схожим сценарієм розсварилися й Україна та Польща, які півтора року тому висували інтеграційні ініціативи й планували підписувати партнерський договір у Гадячі, що мало вигляд історичної алюзії на оновлений варіант Речі Посполитої на рівних засадах. Президент Дуда декларував укладання угод про особливі умови польського бізнесу в Україні та заявляв, що Україна — щось більше, ніж сусідня країна. Варшава та Київ говорили про економічну інтеграцію в межах Тримор’я та оборонну ініціативу Міжмор’я, формували спільну військову бригаду з Литвою. Від усіх цих польсько-українських ініціатив господаря Кремля кидало в холодний піт. А закінчилися вони розсипаним зерном та анонсами “тимчасового” припинення торгівлі між країнами, що трапляється лише між державами, які не можуть знайти добросусідських сценаріїв розв’язання проблеми.

Між українцями й поляками є чимало гострих тем, починаючи з історії й закінчуючи торгівлею. І неправильно вбачати в них лише російську провокацію чи потурання популізму виборців перед парламентськими або місцевими виборами, після яких ситуація на кордоні начебто нормалізується. Але всі ці непорозуміння можна розв’язати, якщо захотіти досягти компромісу та мати повагу хоча б на рівні урядів. Зараз Москва, як і в минулому, без особливих зусиль загострює непорозуміння і конфлікти між поляками й українцями та користується цим. А польське й українське суспільства не мають удосталь компромісної сили, щоб такі руйнівні тенденції маргіналізувати. Ба більше, обидві нації входять у протистояння і торговельну війну. Поляки не пропускають української агропродукції, а українці закликають не купувати польських товарів — усе начебто здається відповіддю на несправедливість, але вигода є тільки для Кремля. А ескалація протестних акцій на кордоні змушує пересічних українців і поляків вибирати, на чиєму вони боці й чи підтримують свою країну в конфлікті, якого можна було б уникнути.

Відмова від ролі пішака в чужій грі прихованого управління є першою передумовою для перемоги над агресором. Однак у західних столицях, схоже, не вірять, що їх обрали на роль пішаків.