By 
Весь світ обговорює звернення російського президента путіна до Федеральних зборів РФ. Численні експерти з різних сфер, цілі аналітичні групи, відомі публіцисти та просто ентузіасти-міжнародники коментують, цитують, оцінюють, інтерпретують всю ту «словесну пургу», якою бункерний шизофренік намагався збадьорити, але насправді присипляв своїх високопоставлених прислужників. Всім їм і так все ж зрозуміло. Але не все зрозуміло західним «всезнайкам», то ж вони намагаються розшифровувати й прогнозувати – що ж означають нові ядерні погрози колективного путіна? І врешті-решт доходять до висновку, що заяви кремлівського гнома не означають нічого нового. Тобто його виступ, зрозуміло, мав призначення (тобто ціль), але був позбавлений значення (тобто суті).
З призначенням путінського звернення все зрозуміло. Вже почалися березневі псевдовибори президента Росії і рабів-виборців потрібно заохочувати імітувати масове волевиявлення з виглядом дурнуватого задоволення і пришелепкуватого ентузіазму – щоб і духу не було якоїсь там опозиції. З іншого боку «кремляді» не можуть приховати нестримного бажання, щоб, користуючись послабленням українського опору, підштовхнути Захід до припинення допомоги Україні. А от зі значенням, тобто сенсом його доручень і обіцянок, справа зовсім інша.
Яке наповнення конкретикою мають його чергові погрози «ядерною дубиною», яку Росія начебто не завагається використати, коли хтось на неї нападе і це загрожуватиме самому її існуванню? Адже на РФ ніхто не нападав і не збирається, а загроза її існуванню знаходиться у самому кремлі. До того ж, ці погрози вже висловлені і путіним, і його камарильєю вже не один раз. І прокоментовані відповідно – з одного боку, якщо б кремль не боявся відповідальності, то може вже і застосував би ядерну зброю, а з іншого – чи застосує її коли-небудь і за яких обставин, зараз не може сказати ніхто, навіть і сам колективний путін. То до чого ж це «струшування повітря»?
Натомість, обіцянки путіна покращити життя простих росіян теж нікого не можуть переконати, бо відомо ж, що «русский мужик» живе погано, не тому, що держава не може йому забезпечити гідний рівень життя, а через те, що йому так «положено» жити. Всі спроби підняти стандарт побуту пересічному «богоносцеві» з «глибинного народу» призводять до того, що він стає «надто розумним»: говорить про незалежність, свободу, критикує владу, організовується в опозицію. А це не російська традиція. Тому його місце «у стійлі», або ж в тюрмі.
А окремо взяте доручення президента РФ, дане державним органам всіх рівнів, досягти в найближчі роки підвищення тривалості життя «холопів» з нинішніх 73,5 років до 78 – взагалі звучить, як виступ у якомусь столичному Comedy-club. Всі ж чудово розуміють, що ці слова – порожні звуки, тому й дрімають під час «епохального виступу» свого лідера.
Та, справедливості заради, треба визнати, що путін далеко не перший і зовсім не єдиний, хто вдається до такого високо реномованого пустослів’я. Його звернення до своїх підданих трохи збило хвилю коментування у світовій пресі заяви французького президента Емманюеля Макрона про теоретичну можливість появи військових НАТО на території України ще підчас війни з Росією. У цій заяві, як то кажуть, прекрасно все. Якість уявні військові Альянсу, за якихось неокреслених обставин можуть з’явитись (а можуть і не з’явитись) на якійсь території ( в тилу? на фронті? на окупованих теренах?) України. Це про що і до чого?
Сенсація від Макрона, в свою чергу, здійняла нову медійну хвилю, після того, як попередня, спровокована кандидатом в президенти США Дональдом Трампом, щойно вляглася. Маю на увазі «висери» Трампа про те, що під його керівництвом США не будуть захищати Європу, якщо на неї хтось нападе, а, наприклад, Росію він навіть заохочував би до такого нападу. Про те, що цих слів не варто брати на поважно світові оголосили і демократи, і республіканці, і Пентагон, і багато інших авторитетних осіб. Тоді питання: що це було? Велика Америка збирається вибрати собі за лідера людину, котра «ляпає, як корова на асфальт»?
Вірусом пустослів’я на найвищих рівнях світової політики, зрозуміло, не могли не заразитися й деякі дрібно масштабніші провідники націй. Так, який-небудь провінційний Фіцо чи Орбан, від яких насправді небагато залежить, з апломбом «пророка Самуїла», не «позичаючи очей в Сірка», дозволяють собі з високих трибун пророкувати, що Росію ніхто й ніколи не переможе, а Україна повинна відмовитися від частини своїх територій заради їхнього (не українського) спокою і миру.
Не оминула ця недуга й українського президента Зеленського. Не знаю, як у кого, а в мене вже просто алергія на його заяви про те, що «Україна дасть потужну відповідь» чи що «кожен російський злочин на українській землі буде покараний». Не треба бути глибоко поінформованим експертом, щоб розуміти, що не буде ні першого, ні другого. Першого тому, що розграбована власними можновладцями й корупціонерами наша держава не тільки не володіє ресурсом для «потужної відповіді», але й змушена випрошувати по всьому світу засоби хоч би для виживання та захисту й оборони від ворожого наступу. А другого тому, що в жодній із воєн за останні понад сто років не були покарані всі винуватці злочинів – ні між генералів, ні між рядових. Це просто неможливо. Навіть у повністю переможеній Німеччині покарали далеко не всіх. А оскільки байка про бандерівський прапор на руїнах кремля уже нікого не тішить, то цілком зрозуміло, що більшість російських воєнних злочинців безкарно житимуть у своїй країні, а навіть виїжджатимуть іноді на відпочинок до якихось азіатських чи африканських курортів, звідки їх ніхто не видаватиме органам правосуддя колективного Заходу. То для чого ж ці публічні «брехні»?
Зрештою, пустослів’я – це не брехня, це в певному сенсі щось гірше. Бо брехня існує для того, щоб приховувати або заперечувати правду, оприлюднення якої могло б вплинути на якісь процеси чи на прийняття певних рішень. Якщо є брехня, то десь має бути й правда, і її можна пошукати. «Порожні звуки», натомість, нічого не приховують і не спростовують, бо за ними нічого не стоїть. Життєдайним простором пустослів’я є порожнеча – в основному у головах. І чим більше всі ми – не лише українці – звикаємо до «потужних» порожніх звуків, тим менше цінуємо слово. Тим швидше скочуємося в порожнечу.
