Два роки війни: підсумки та перспективи

Як і будь-яка війна, російсько-українське протистояння розвивається за непередбачуваними сценаріями, а його результат може виявитися далеким від бравурних обіцянок “Єдиних новин”.

З відкритих джерел відомо, що українська влада трохи готувалася до російського вторгнення і восени 2021 року посилила проведення військових навчань. У Києві вважали, що атака росіян відбудеться лише або насамперед на Донбасі, а на інших напрямках агресори відвертатимуть увагу або взагалі імітуватимуть загрозу нападу для відтягнення сил ЗСУ. Команда Зеленського була переконана, що анонсоване західними розвідками вторгнення буде посиленим варіантом подій АТО під час Іловайська. І саме тому дуже мало було зроблено для оборони Києва та Півдня. Мінування кордону, мобілізація резервістів, побудова бетонних укріплень чомусь сприймалися як кроки, які можуть “спровокувати росіян”.

Про підготовлені місця для розміщення біженців у західних областях, вивід в іноземні країни фрегата “Гетьман Сагайдачний” чи літака “Мрія” ніхто не поклопотався. Зеленський прямо сказав, що в разі початку паніки та масової еміграції країні захищатися було б важче, бо не було воєнного стану. Хоча що заважало монобільшості його запровадити? “Якби ми це повідомили, — а цього хотіли деякі люди, яких я не буду називати, тоді я б втрачав 7 мільярдів доларів на місяць…” — наголошував гарант.

У перші два місяці вторгнення ворог вдерся на території дев’яти областей, чотири з яких окупував майже повністю. В оточення потрапили Суми, Чернігів, тривали важкі бої за Київ та Харків, були втрачені Херсон і Маріуполь. Військово-політичне командування заявило громадянам, що ЗСУ діють методами “маневреної оборони” — спеціально відступають і дають ворогу просунутися вглиб, щоб розтягнути комунікації й бити по окупантах з усіх сторін. Це привело ворога до Бучі, Ірпеня, Бородянки, а також Ягідного на Чернігівщині, де росіяни місяць тримали в підвалі школи в заручниках майже 400 цивільних із 50 дітьми. Водночас агресори, які так впевнено рухалися колонами по дорогах, зазнали таких колосальних втрат, що кадри спаленої російської техніки били рекорди світових переглядів. Своєрідна “тактика скіфів” має переваги, хоч і дорогою ціною.

У березні-квітні 2022 року українська державність висіла на волосині. Навіть якби ворог зупинив бойові дії в передмісті столиці, це було б колосальним чинником шантажу Києва постійними артилерійськими обстрілами. Столицю довелося б переносити на захід. Але росіяни усвідомили, що попри глибину наступу насправді вони нічого не досягли: узяти Київ виявилося не до снаги, Харків не здався, про Одесу було годі й мріяти, а колосальні втрати примусили Кремль перейти до менш амбітних, але здійсненних планів — сконцентруватися на Донбасі. Відступ російських військ від Києва та всієї української Півночі став настільки поворотним моментом у війні, що зумовив появу численних російських пропагандистських версій про ці події.

Щоб пояснити свій відступ із напрочуд вигідної позиції тиску на Україну, у Кремлі придумали байку про “жест доброї волі”, який начебто Москва зробила після переговорів з українською делегацією. Мовляв, “ми вже погодили часткову капітуляцію України в Стамбулі й наївно відвели війська від Києва, а потім, за намовлянням Заходу, хитрі українці нас обдурили й воювати не припинили”. Але росіяни відвели війська з Півночі не через свою “доброту та наївність”, у що ніхто ніколи не повірить, а через те, що їхнє подальше перебування під українськими атаками не призвело б ні до чого, окрім розгрому. А після Бучі та Маріуполя з агресорами перестали вести переговори.

Звільнення Харківщини, Херсона та острова Зміїний стало апогеєм українських перемог 2022 року. Після цього й українці, і навіть частина західного істеблішменту повірили, що Україна здатна вигнати ворога зі своєї землі. Але тоді радість від перемог трохи затьмарили російські атаки по енергетичній інфраструктурі, після яких українські міста зазнали віялових відключень електрики. А брак наступальної зброї, танків, літаків і боєприпасів примусив ЗСУ відкласти контрнаступ.

Команда президента, якій було необхідно створювати регулярні переможні інформприводи, намагалася піаритися на анонсованому контрнаступі. А ворог за той час збудував лінію оборонних укріплень і мінних полів, котрі можна було б подолати лише найновішою технологічною зброєю, яку Україні не поспішають давати. Обидві армії зайшли в клінч позиційної війни. Брак добрих новин із фронту сприяє поширенню апатії. Російські спецслужби посилили антимобілізаційну пропагандистську кампанію та зробили ставку на поглиблення розколу між українським народом і військово-політичним керівництвом.

Особливо росіяни форсували натиск на Авдіївку саме після звільнення Валерія Залужного, намагаючись продемонструвати опозиційно налаштованим українцям, що “за Залужного фронт тримався, а за «росіянина» Сирського ЗСУ здають міста”. “Зрада! Усі на Київ” — саме те, чого в Москві очікують від українців уже другий рік. Проте авдіївський “котел” виник ще декілька місяців тому при Залужному, а без боєприпасів жоден командир не зміг би нічого вдіяти.

Другий рік російсько-української війни перетворив найбільше поточне кровопролиття на планеті на буденне явище для західного обивателя. Якщо спочатку Україною всі захоплювалися і надсилали їй тисячі тонн допомоги, то згодом ставлення до нашої боротьби охололо. Росіяни використали егоїзм американського обивателя і методами прихованого управління схилили республіканців до нехтування стратегічними інтересами США заради внутрішніх суперечок із демократами. Американські консервативні пабліки кишать закликами припинити “обтяжливу” допомогу Україні. Проте насправді американська допомога Києву є мізерною, якщо порівняти із затратами на абсурдні воєнні кампанії США в Іраку та Афганістані.

Щоб пришвидшити отримання допомоги, Україні потрібні результати на полі бою, здатні вразити західних партнерів. Але щоб результати були, потрібна західна зброя. Очевидно, західна допомога Україні надаватиметься і далі, але зі скрипом і повільніше. А під час критичних ситуацій на фронті Москва тепер може використовувати на Заході місцевих мітингувальників чи опозиційні партії, які цю допомогу затримуватимуть, гадаючи, що борються за “патріотичний інтерес”.

У ситуації, яка склалася, найбільш імовірними для нас вимальовуються два сценарії. Поганий: вимушене перемир’я з окупантами через нестачу озброєнь і боєприпасів на лінії цьогорічного розмежування, що відкладе війну на декілька років та спровокує в Україні внутрішню нестабільність і євроскептицизм. І ще гірший: розширення російської агресії та затягування в конфлікт інших країн, зокрема і членів НАТО. У межах такого глобального конфлікту конфігурація українського фронту може формуватися успішніше, якщо частина російських військ буде відтягнута на інші напрямки і якщо не буде використано ядерної зброї. Не варто відкидати також варіант “чорного лебедя” — смерть Путіна, переворот або конфлікт у РФ. Але це був би історичний шанс, якій досі не випадав українській нації.