By 
El sueño de la razón produce monstruos — ця іспанська приказка стала фабулою відомого однойменного офорта Франциско Гої із циклу “Капрічос” (1797–1799). На картині зображено чоловіка, який спить за столом, а навколо нього кружляють потвори. Коли розум спить, фантазія сонних мрій (слово sueño означає і сон, і мрію, як англійське dream) породжує чудовиськ, але в поєднанні з розумом фантазія стає матір’ю мистецтва і всіх його чудернацьких творінь, казав Гоя, пояснюючи картину. З цього тлумачення розуміємо, що ми не контролюємо думки й образи, які ширяють у нашій голові, — вони більше нагадують емоції. І якщо немає вольового чину розуму, який намагається опанувати фантазію, то людське мислення може народжувати чудовиськ. Або ж, навпаки, спроба опанувати себе і фантазії через роботу розуму дає змогу творити кращі світи. З пояснення Гої стає зрозуміло: він вірить у те, що фантазії (грецьке phantasia – це уява) є важливим творчим інструментом і не породжують чудовиськ. Натомість причиною їхньої появи є неактивність розуму, яку художник мислив як сон. Розум покликаний до пильності, а коли цензура розуму над почуттями та уявою ослаблена сном, то внаслідок “фантазії сонних мрій” з’являються “монстрики”.
У стародавньому світі вважалося, що сновидіння мають якесь надприродне значення, але поступово це змінилося. Якщо Старий Завіт містить пасажі про те, як Господь говорить із пророками через сни, то в Євангелії цей сюжет зникає. Протестанти принесли європейцям переконання, що з Богом можна говорити прямо, без посередництва пророків чи церкви, і така постава проявила екзистенційну самотність людини. Ми маємо уяву й можемо конструювати майбутні чи ідеальні світи, але та сама уява може завести на манівці. Єдине сподівання залишилося не на Господа, а на розум.
Між снами Франциско Гої та появою психоаналітичної теорії Зигмунда Фройда минуло сто років, і за цей час дещо змінилося. Слово “уява” дедалі більше набувало позитивних характеристик, а “фантазія” отримала конотат девіації, особливо коли почали говорити про фантазми, що мають руйнівну силу. Фройд обстоював думку, що до глибинних пластів психіки ми не можемо докопатися, а також вважав, що сни є певними сигналами несвідомого. Якщо ми будемо їх вільно асоціювати, то зможемо отримати інформацію про причини тих чи інших проблем індивіда. Так сни стали одним із центральних сюжетів європейської модерності.
Зараз, через сто років після Фройда, ми знаємо, що людські сновидіння консолідують спогади, є результатом емоційного оброблення досвіду, виражають наші найпотаємніші бажання і дають нам змогу передбачити майбутнє (або підготуватися до небезпеки). Багато експертів вважають, що ми бачимо сни через поєднання цих причин, а не через якусь конкретну.
На початку 1980-х соціоаналітик Гордон Лоуренс із Великобританії запропонував називати сновидіння, які мають повторювані елементи чи можуть бути використані як історії для роботи з колективами або спільнотами, соціальними (social dreaming). Коли Лоуренс досліджував соціальні сновидіння, він відкрив для себе книжку Шарлотти Берадт “Сновидіння Третього Райху”, опубліковану в 1968 році. Важливим відкриттям Берадт було те, що сни німецьких євреїв, які були записані до початку широкомасштабного знищення цього народу нацистами, “показували” певний сценарій майбутнього. У такому вимірі вони не лише були індивідуальним і унікальним проявом суб’єкта, а й розкривали невидимі структури соціального світу. Якщо використати метафору Гої, приспаний чи притлумлений раціональний суспільний розум німців (бодай його вольова частина, яку називаємо етикою) звільнив монстрів. І цих монстрів побачили у своїх снах берлінські євреї 1930-х років.
Книжка Шарлотти Берадт із колекціями снів дуже глибоко вразила німецького історика Райнгарта Козеллека, і свої думки від прочитаного він зафіксував у тексті під назвою “Терор і сни — методологічні зауваження щодо переживання часу за часів Третього Райху”. Він зазначив, що сновидіння фіксували приховану соціальну структуру, яка згодом була виявлена як повсякденна реальність у період терору, але засвоєна була найперше в інтуїтивно-тілесній формі в часи пропаганди та концептуалізації нацизму (1930-ті роки). Ті соціальні структури, які необов’язково були видимими, могли відчуватися через тіло, і це відбувалося тому, що онейричне життя, як і інші виміри буття, накопичує часові нашарування, які не є одомашненими казуальною і лінійною логікою. У снах німецьких євреїв минуле, теперішнє і майбутнє формуваликонтекст одночасностей так, що свідомість уже не могла визначити межі між ними. Можна сказати, що Козеллек передбачив те, що сьогодні обстоюють деякі дослідники в галузі нейронаук, як-от Сідарта Рібейро,— зв’язок між сновидіннями й темпоральністю.
Як наслідок, Козеллек стверджував, що історична реальність або організація людей у певному часі й просторі формується з розколу двох фундаментальних вимірів: “простору досвіду” й “горизонту очікувань”. Сьогодення зберігатиме минуле, яке артикулюватиме способи поведінки, відкладені як у свідомості, так і в несвідомому. “Простір досвіду” — це накопичення і повторення досвіду від покоління до покоління впродовж усієї історії. Проте реальність також перетинається з тим, що ще не було пережито, але що так чи інакше ми можемо відчувати або бажати. Хоча цей “горизонт очікувань” і недосяжний, проте він визначає рішення, що ухвалюються в сьогоденні.
У такому розумінні історія може поставати не як об’єктивна наука про минуле, а більше як психоаналітичне тлумачення сновидінь Фройда, як дисципліна, яка прагне проявити через образи щось невидиме. Якщо правда, що історія суспільств залежить і від несвідомого, то ми маємо схилитися перед аргументом, що його сформулював Вальтер Беньямін у Passagenwerk: “У діалектичному образі минуле […] може розкритися тільки в дуже специфічний період: тоді, коли людство, протираючи очі, сприймає саме себе як такий сонний образ (Traumbild). Саме в цей момент появи діалектичного образу історик бере на себе завдання тлумачення сновидінь (die Aufgabe der Traumdeutung)”.
Для мене історія актуальної війни постає в мерехтінні “чуттєвих подій”, які Беньямін радив сприймати діалектичними образами — такими своєрідними маревами-снами. І попри те, що вони є снами, це найправдивіша реальність!
