Спільнота карантинного періоду

Коронавірус дає нам більше часу подумати, наприклад, про наші домівки, спільноти і міста. Власне про те, що робить наші спільноти солідарними. Солідарність як поняття, яке стало особливо популярним через польські події початку 1980-х років, зазвичай позначає міцну (solidus) єдність групи людей, яких об’єднують розмаїті соціальні зв’язки. Звичайно, є різні типи солідарності, як-от родинна, де нас пов’язують сімейні ритуали і кровні зв’язки, або ж регіональна та національна. Люди розуміють, що міцність спільноти залежить від того, наскільки її частини солідарні. Бо ми усі взаємно залежимо і взаємно впливаємо, як деталі двигуна, які дозволяють йому ефективно працювати.

Солідарність – це щось відмінне від емпатії, співчуття чи благодійності. Ми можемо врятувати кількох солдатів своїми доброчинними внесками, але якщо не буде солідарного розуміння, що спільноті потрібно постійно “скидуватися” на армію, то не буде міцного і захищеного суспільства. Подібно й благодійні внески на школу чи лікарню не відміняють потреби у солідарній підтримці, себто в систематичній роботі. Саме тому ми цінуємо цю людську якість і щороку відзначаємо міжнародний день солідарності… ні, не трудящих, а просто людей (він припадає на 20 грудня і проходить під егідою ООН).

Чи переосмислюється солідарність в контексті останніх подій? Ще недавно багато політологів та соціологів твердило, що політичні кордони країн не є такими важливими, оскільки глобалізація спричиняє детериторіалізацію. Це означає, що місце, в якому ти живеш чи прописаний, не обов’язково творить твою сентиментальну спільноту, цю сукупність символів і образів, із яким хочеться ідентифікуватися. До прикладу, можна, будучи галичанином, жити десь в словацьких горах і відчувати себе європейцем, дивлячись голландські фільми і слухаючи французьку музику. Проте невидимий вірус створив ситуацію, коли національні кордони і межі мають велике значення, стають знову видимими. За останній місяць національні кордони стали більш помітними та менш проникливими, ніж будь-коли, а офіційне громадянство і паспорт, схоже, тепер є остаточним маркером спільноти, ознакою приналежності та солідарності. Але чи справді це так? Наприклад, Маша, яка вчилася у Чернівцях, на час епідемії повернулася в рідний Харків, відвідала діда і бабцю, сусідів і родичів. Через тиждень після цього у неї проявилися симптоми коронавірусу, і ціла вервечка людей потрапила під загрозу. Маша не подорожувала через міжнародні кордони, вона є громадянкою України, частиною нас. Але її поведінка “зрадила” поняття солідарності, вірності та приналежності, навіть якщо вона зробила це ненавмисно. І вона, звичайно ж, не єдина, хто “зрадив” власну спільноту. Наприклад, “шашличники” і люди, спраглі їсти м’ясо на природі у великих компаніях, теж “зраджують” нашу спільну установку на безпеку. Чи маю я бути частиною “дивної” спільноти? Чи можна зрадити солідарність всередині цієї спільноти?

Занепокоєння, що мандрівники збільшують ризик зараження Covid-19, є законною пересторогою. Водночас закриття кордонів не може втримати за межами всіх, а лише тих, хто не є громадянами чи постійними жителями деяких країн. Іншими словами, держави вкотре зважують свої зобов’язання щодо солідарності та захисту громадян понад ризик, що вони, ці громадяни, можуть переносити вірус. Пригадайте істерики всередині України, коли держава постановила проявити солідарність, а от громадяни цю ж солідарність зрадили. Усе ж ми, себто держава, яка говорить за спільноту, вирішили дозволити “своїм” повернутися, незважаючи на те, хворі вони чи здорові. А чужим в’їзд заборонили. Стороннім особам і тимчасовим жителям, відвідувачам чи туристам забороняється в’їзд до багатьох країн. Мої приятелі, наприклад, відчувають солідарність із державами, де вони тимчасово живуть чи де навіть мають нерухомість, однак вони не можуть туди потрапити. Твій паспорт знову стає ознакою твоєї приналежності.

Країни також не пускають нелегальних мігрантів чи осіб, які шукають притулку. Обґрунтування те саме: це баланс між ризиком з одного боку, і належністю та солідарністю – з іншого. Ті, хто не належать до групи “нас”, повинні залишатися осторонь, десь там, поза “нами”. Бо солідарність із людьми, які потребують захисту, важить менше, ніж солідарність у нашому суспільстві та обов’язок охороняти здоров’я населення. Деякі країни, які менше бояться чужих, бо їхні спільноти сформовані із мігрантів, усе ж змогли осмислити свої заборонні практики. Наприклад, уряд Канади через чотири дні після первинної заборони в’їзду та через два дні після її ефективного застосування уточнив, що обмеження на авіаперевезення не поширюватимуться на іноземних громадян, які вже взяли на себе зобов’язання працювати, вчитися або переселитися в Канаду. У такий спосіб Канада переосмислила основу солідарності всередині національної громади за принципом “ефективного проживання”. До людей, які зробили Канаду своїм домом, сплачують податки, відправляють своїх дітей до школи, підтримують охорону здоров’я в цій країні, ставляться як до громадян та постійних мешканців. Тимчасове виключення за принципом “наш” і “не наш”, поділ за офіційним громадянством – для таких людей усе це швидко закінчилося у цій північноамериканській країні. Але не усюди так відбувається.

У той час, як громадяни у власних спільнотах зраджують певну установку, солідарність, яку вони нібито мають зі своїми співгромадянами, ми також спостерігаємо зростання транснаціональної солідарності всередині країн і за кордоном. Поза тим, що ми чуємо багато критичних голосів, усе ж країни допомагають одна одній у цей важкий час. Для когось це коронавірусна дипломатія, а для інших – щира спроба побудувати солідарність, що можлива поза кордонами і сягатиме віддалених країв. Транснаціональна солідарність є й всередині країн, і численні громадські організації не забувають про те, що навколо є безліч людей, які потребують допомоги.

Не усі ці люди мають дім чи паспорт, не в усіх є держава. Солідарність і в часи кризи не повинна зупинятися на кордонах національних держав. На час глобальної пандемії громадянські та національні кордони не повинні стати визначальними елементами нашої спільної боротьби за життя. Поняття спільності в громаді людей, які живуть разом і намагаються захищати одні одних, має бути сильнішим за офіційне громадянство. Чи в сучасному світі можлива “громада держав”, які прагнуть допомагати одна одній, творячи одночасно громадянську відповідальність та транснаціональну солідарність? Саме час про це подумати…