By 
Наприкінці січня Netflix випустив новий повнометражний шпигунський трилер “Мюнхен. На порозі війни”, створений за мотивами бестселера Роберта Гарріса “Мюнхен”, який вийшов у 2017 році. Стрічку зняв німецький режисер Крістіан Швохов, у доробку якого понад десять фільмів і серіалів, зокрема драма “Захід” (2013,), що виборола низку міжнародних і національних нагород.
“Мюнхен. На порозі війни” вже здобув чимало відгуків кінокритиків, добірку яких знаходимо на сайті Rotten Tomatoes. Крісті Лемір із FilmWeek (KPCC – NPR Los Angeles) називає фільм “справді солідною, стилізованою, костюмованою, добре продуманою військовою шпигунською драмою”, а Сара Мішель Феттерс із MovieFreak.com оцінює його як “міцний, ретельно продуманий ретро-трилер”.
Не бракує й доволі критичних зауважень. Роберт Абель із Los Angeles Times, наприклад, пише: “Айронс демонструє такий клас гри в розкритті психології лідерства, що її хочеться бачити на екрані якомога більше. Тому викликає жаль той факт, що він змушений демонструвати це в такому роз’єднаному й нудному фільмі, як «Мюнхен. На порозі війни»”.
Проте всі критики зауважують два позитивні моменти: акторську роботу Джеремі Айронса, який зіграв прем’єр-міністра Великої Британії Невіла Чемберлена, а найголовніше – своєчасність та актуальність стрічки. Як зазначив Саймон Абрамс із RogerEbert.com: “Фільм починається як шпигунський трилер і перетворюється на нестерпний громадянський урок”. Таке стовідсоткове потрапляння справді здатне здивувати, адже від задуму до фіналізації фільму зазвичай минає не менш як півтора-два роки, тож тут варто віддати належне справжньому чуттю продюсерів і керівництва компанії Netflix.
Дійсно у стрічці йдеться про страшний урок історії. За означенням Сари Мішель Феттерс, “Мюнхен. На порозі війни” – це ticking-clock thriller, і ми справді чуємо цокання годинника, який невпинно наближає нас до трагедії Другої світової війни. На жаль, ми всі добре знаємо, що було далі, але це все не входить до сюжету фільму.
Дія стрічки відбувається в 1938 році в Мюнхені. Прем’єр-міністр Великобританії Невіл Чемберлен, прем’єр-міністр Франції Едуард Даладьє, рейхсканцлер Третього Рейху Адольф Гітлер і прем’єр-міністр Італії Беніто Муссоліні перебувають на переговорах. На зустрічі вони укладають угоду, за якою Судетська область Чехословаччини на вимогу Гітлера входить до складу Третього Рейху. Представники Чехословаччини участі у переговорах не брали, усе було вирішено за них.
На думку Чемберлена, поступка Гітлеру була вимушеною й необхідною для відвернення великої війни в Європі. Зрозуміло, що бойових дій ніхто не хотів, хіба лиш Третій Рейх, який прагнув розширення “життєвого простору для німецького народу”. Лідери Великобританії та Франції тішили себе ілюзіями, що варто лише віддати Судети – і в Європі зрештою запанує спокій. Невіл Чемберлен навіть виправдовував таке рішення інтересами власного народу, мовляв, “навіщо нам надсилати своїх солдатів захищати землі якоїсь Чехословаччини, про яку ми навіть нічого не знаємо”.
Помилка політиків дорого обійшлася не лише британцям, а й усьому світу, адже задовольнити амбіції й апетити диктатора неможливо. Після підписання угоди мир у Європі протримався всього рік, відтак розпочалася Друга світова війна, а згодом на Лондон впали перші німецькі бомби. Термін “мюнхенська угода” назавжди увійшов в історію. Він став символом змови та зради, а ініціатор домовленості Невіл Чемберлен – прикладом недалекоглядного, нерозважливого й не надто розумного політика.
Мабуть, багатьом українцям стрічка “Мюнхен. На порозі війни” видасться ще більш актуальною, ніж закордонним глядачам і кінокритикам. Асоціації справді більш ніж промовисті. Наприклад, в одному з епізодів-ретроспекцій молоді німці на початку 1930-х, коли Гітлер тільки прийшов до влади, перебувають у захваті від тез його промови й говорять, що “він повернув німцям гідність”. Як тут не згадати заяви лідера сусідньої держави про “вставання з колін”?
Та й підписання “формули Штайнмаєра” й інших політичних угод багато хто порівнював із подіями в Мюнхені в 1938-му. Заяви деяких сучасних політиків, як-от президента Хорватії, який намагався будь-що дистанціюватися від поточних загроз, або командувача ВМС Німеччини, який погодився з анексією Криму, аж надто промовисто асоціюються з вчинками й рішеннями європейських політиків вісімдесят чотири роки тому.
Європа знову опинилася на порозі великої війни, а зажерливості агресора вкотре не була вчасно надана консолідована й адекватна відсіч – ані у 2008-му після нападу на Грузію, ані у 2014-му після анексії Криму та початку війни на Сході України. Щоправда, дещо тішить той факт, що нині нарешті бачимо іншу картину, ніж у 1938-му, і не варто шукати схожості між сучасною Україною та тодішньою Чехословаччиною.
Проте після перегляду фільму чимало українців, мабуть, одразу зазирнуть у стрічку новин і відчують своєрідне дежавю, адже складається враження, що історія повторюється. Хоча тут, можливо, варто дослухатися до думки українського кінорежисера Андрія Загданського: “Історія не стільки повторюється, швидше вона має обмежену кількість драматичних колізій”. Звичайно, це навряд чи здатне втішити, адже ми живемо в цій історії й маємо робити вибір.
Як сказав один із героїв фільму, який прагнув вбити Гітлера й так відвернути загрозу війни: “Ми не здатні вибирати час, у якому ми живемо. Єдине, що ми здатні вибрати – як нам діяти”. Його друг намагається з ним сперечатися: “Але завжди залишається надія”. Проте у відповідь лунає: “Краще б надії взагалі не було. Бо ми завжди сподіваємося, що нам хтось допоможе”.
У нашій ситуації залишається сподіватися, що уроки історії (бодай деякі) були вивчені й засвоєні. Можливо, хтось таки зрозумів, про що свідчить заголовок рецензії в Deutsche Welle: “Шпигунський трилер «Мюнхен. На порозі війни» питає: що якщо? А у підзаголовку – “Чи можна було зупинити Гітлера в 1938-му?”
Безперечно, стрічку “Мюнхен. На порозі війни” таки варто переглянути. Найперше тому, що це фільм-попередження. А щодо надії, то сподіватися навіть у, здавалося б, цілковито безнадійних ситуаціях – це зрозуміло і природно для будь-якої людини, проте історія, зокрема події в Мюнхені 1938-го, свідчить, що жити виключно надією не варто.
