До ювілею письменника Євгена Гуцала

До ювілею письменника Євгена Гуцала
14 січня Євгену Гуцалу мало б виповнитися 85 років. У ЗМІ можна знайти інформацію про його ювілей, у школах вивчають твори Гуцала, але загалом складається враження, що про письменника забули.

У 1970–1980-ті ім’я Євгена Гуцала як майстра новели в сучасній українській літературі неодмінно згадували разом з іншим відомим представником покоління шістдесятників – Григором Тютюнником. Тоді Євген Гуцало був надзвичайно популярним. Пригадую, як ми, студенти кінорежисерського факультету, в 1980-х із захопленням читали його оповідання, шукаючи сюжети для своїх перших курсових робіт. Попри нашу щиру зацікавленість і навіть захват, після прочитання щоразу приходило усвідомлення, що перенести на екран його героїв і ситуації без втрат не вдасться. Секрет привабливості його прозових творів полягав саме в настрої й атмосфері, чуттєвості, втіленій у слові автора.

Дехто зі студентів намагався знімати за його творами, але нічого путнього з цього не виходило. Причини цих не надто вдалих спроб цілком зрозумілі, адже часом навіть досвідченим кінематографістам складно створити фільм, що цілком відповідав би літературному першоджерелу.

Можливо, це і є причиною того, що до прози Євгена Гуцала українське кіно майже не зверталося, хоча він був відомим автором. Схоже, першою спробою екранізації його твору в “професійному” кіно є короткометражний фільм “Зупинись, мить…” за оповіданням “Ходім до мене, Іване…”. Зняв його режисер Віктор Жилко для кіноальманаху “Київські зустрічі” (1979). Стрічка є цікавою спробою знайти відповідну кіномову, а ще вона варта уваги тому, що в ній зіграли Ада Роговцева та Костянтин Степанков – це одна з нечисленних зустрічей відомого акторського подружжя на знімальному майданчику.

Потім, уже на початку 1980-х, було кілька телевізійних фільмів, знятих на кіностудії “Укртелефільм”, серед них і короткометражна картина Василя Вітра “У лузі на старому дивані”. У середині 1990-х за мотивами роману Євгена Гуцала “Блуд” режисер Олег Бійма зняв останній, десятий епізод серіалу “Острів любові”. Телефільм мав резонанс як перший український еротичний серіал, усі його епізоди були зняті за творами класиків української літератури, лише серія “Блуд” – за романом письменника-сучасника.

У роки перебудови Юрій Іллєнко зняв за оповіданнями Гуцала двосерійну стрічку “Солом’яні дзвони” (1987). Спершу картина звалась “У синьому небі я висію ліс” – за назвою одного з оповідань Гуцала, яке своєю чергою перегукується з однойменним віршем Миколи Вінграновського, ще одного шістдесятника. Багато хто не сприйняв стрічку, відгуки частини колег були навіть дошкульними, а кінокритиків – доволі суперечливими. Проте виконавець головної ролі Лесь Сердюк здобув на міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах (Чехія) нагороду за найкращу чоловічу роль.

Нині, мабуть, багато хто з глядачів сприйме цей фільм неоднозначно, як і його дещо дивну назву. Проте, ймовірно, хтось відчує особливу інтонацію автора кінотвору. У перші роки перебудови, коли була створена стрічка, у суспільстві відбулися зміни, передусім постала гласність і незвична до тих часів свобода слова. Кінематографісти здобули можливість вільно звертатися до гострих, нагальних і раніше табуйованих тем. Унаслідок цього з’явилося багато фільмів, які потім назвали “чорнухою”. Справді, творів мистецтва з них було не так багато. Натомість Юрій Іллєнко у своїй картині спробував поєднати кілька часових шарів: період німецької окупації під час Другої світової війни, перші повоєнні роки й сучасність. У фільмі відчутна атмосфера “безчасся”, а також помітна спроба режисера знайти кіномову, яка б відповідала непростій прозі Євгена Гуцала – у низці епізодів це йому таки вдалося.

Через багато років у своїй книжці “Юрка Іллєнка доповідна апостолові Петру” режисер пояснив головний образ картини, втілений у цій дивній, на перший погляд, назві: “З попелу-диму, з диму-пороху візуалізується образ велетенського повітряно-примарного порожнього Дзвона. […] Резонуюча гармонія велетенського примарного німого Солом’яного Дзвона, з вирваним під корінь язиком, згортає гаму у вертикаль (кожен звук затримується, кристалізується і повільно, мовчки, як безгласний порох, або лапатий сніг, осідає на партитуру ж.д. рейок, і вкриває її білою безмовністю.), і це беззвучне гучне набатне звукове склепіння накриває Землю долонею Бога в абсолютній інформаційній паузі”.

Також у багатьох джерелах стверджують, буцім за романом Євгена Гуцала в 1984 році на кіностудії “Мосфільм” сценарист Олександр Міндадзе й режисер Вадим Абдрашитов зняли фільм “Парад планет”.Так, у доробку письменника справді є однойменний твір, виданий в 1984-му. Це останній роман із його сатиричної “химерної трилогії” про Хому, мешканця подільського села Яблунівка. Він є “старшим, куди пошлють”, “феноменом із феноменів”, чудотворцем, народним умільцем, наділеним надлюдською силою й гострим розумом; до нього змушені дослухатися навіть академіки.

Окрім назви, роман не має нічого спільного із фільмом Міндадзе-Абдрашитова. Тож чи, бува, не позичили російські кінематографісти назву для своєї стрічки в українського письменника? Зрештою, така плутанина в інформаційному полі повністю узгоджується з химерністю головного героя трилогії і його надзвичайними пригодами.

Євген Гуцало не був дисидентом, його твори регулярно видавалися, він навіть здобував урядові нагороди, однак у його житті все не було аж так безхмарно. Наприклад, неабиякий скандал розпочався, коли часопис “Сучасність” надрукував за кордоном його повість “Мертва зона”. Були й інші випадки, як згадував сам письменник: “У тридцять п’ять років я написав повість «Двоє на святі кохання» – сам академік Шамота сичав, що я стою не на тих платформах, тобто – не на «наших», а його улюблений аспірант – уже кандидат – так і бризкав слиною з його ж таки академічного ланцюга”.

Такий, м’яко кажучи, не надто поблажливий відгук надзвичайно впливового літературознавця й літературного критика Миколи Шамоти міг спричинити багато неприємностей і ускладнень, але Гуцалу пощастило. Можливо, тому й довелося потім писати монографію “Гуманізм і соціалістичний реалізм”. Зрозуміло, що такі історії однаково не минають безслідно – Євген Гуцало пішов із життя ще до того, як йому виповнилося шістдесят.

Насправді вражає, скільки він встиг написати. У його доробку десятки книжок різних жанрів: поезії, новели й оповідання, повісті й романи, публіцистика. Нині, перечитуючи поезію і прозу письменника, можна почасти погодитися із Шамотою: у творчості Євгена Гуцала справді було не так багато від соціалістичного реалізму.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.