By 
Є підстави вважати, що міф про волелюбність, правдолюбство, незалежність, непокірність українців сильно перебільшений. Що вже казати про посполитих громадян, якщо й “вільні митці”роблять сумнівні підтасовування з малозрозумілих причин. Нещодавно Київський академічний драматичний театр на Подолі змінив прізвище одного з негативних героїв вистави за п’єсою “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого через суголосність із прізвищем президента України Володимира Зеленського. Це що — боязка самоцензура служителів Мельпомени чи з якогось міністерства (державної структури) потягнули за потрібні шнурочки, а театральні маріонетки зробили відповідні рухи? Хай там як, але проблема не тільки в тому, що маріонетки сидять у Театрі на Подолі, а й у тому, що вони становлять більшість у “театрі на Печерську”.
Почався важкий період: втома від війни, осіння депресія, очікування чергової зими з блекаутами, застій і незрозумілі перспективи на фронтах, зменшення західної підтримки. Тому не дивно, що ми стали більш вразливими до кожної негативної чи хоч би провокативної інформації. А цього останнім часом удосталь. Коли якісь “лякалки” розганяють у соцмережах сумнівні джерела, то завжди можна списати на російські фейки, та якщо це лунає з уст державних діячів, то воно не може не хвилювати небайдужих.
От наприклад. Коли з’явилися розмови про потребу “третього Майдану”, ніхто з офіційних осіб навіть не взявся коментувати імовірні причини суспільного невдоволення. Натомість відразу ж ожила вічно молода версія про підступні плани Кремля та агентів Москви. Секретар Ради національної безпеки та оборони України Олексій Данілов в інтерв’ю часописові The Times сказав, що Росія активізувала в Україні мережу шпигунів. Видання “Радіо Свобода”, повідомляючи про це, написало, що РФ активізувала шпигунів і в СБУ, але Данілов пояснив “Українській правді”, що Times неправильно його зрозумів.
Водночас голова парламентської фракції партії “Слуга народу” Давид Арахамія в розмові із журналісткою одного з українських телеканалів поділився спогадами зі своєї роботи в переговорній групі з представниками Росії на початках повномасштабного вторгнення. Дозволю собі далі процитувати видання “Лівий берег”: “Він нагадав, що Росія хотіла припинити війну в обмін на нейтральний статус України, який зобов’язав би Київ ніколи не вступати в НАТО. Водночас «коли ми повернулися зі Стамбула, приїхав Борис Джонсон до Києва і сказав, що ми взагалі нічого не підписуватимемо з ними — і давайте будемо просто воювати»”. У результаті вийшло, що це умовний Захід, у цьому разі — в особі Джонсона, заохотив нас воювати, а не вести переговори. Інша скандально відома “служниця народу” Мар’яна Безугла вискочила на публічну сцену з думкою, що генерал Залужний повинен піти у відставку.
Коли все це читаєш, то, як кажуть галичани, шляк наглий може трафити! Ну й напрошується запитання: хто всі ці персонажі — моральні авторитети, зразкові громадяни, відповідальні політики, високі професіонали? Чи ми маємо до них хоч “на гріш” поваги або довіри? Для більшості з нас це нікчеми, політичні маріонетки, які й кроку не здатні ступити самостійно, поки не потягне за ниточку якийсь більш чи менш таємний ляльковик. Усі ці особи вже не раз відзначилися поширенням сумнівних заяв і неправдивої інформації. Потім спростовували, перепрошували, пояснювали, що їх не так зрозуміли. Але оскільки ці випади не мали для них негативних наслідків, то вони й досі не бачать підстав, щоб “заткнутись”. Для чого нам їх слухати?
Річ навіть не в тому, хто саме смикає за шнурки й промовляє голосами цих шматяних ляльок державного значення, змотаних із політичного ганчір’я. А в тому, що нас і надалі — після обох майданів та попри війну — певні ляльковики вважають політичними дітьми, отими “маленькими українцями”, яким має бути достатньо локального театру маріонеток, які не доросли до сприйняття й усвідомлення “драми на основі реальних подій”, що її грають на міжнародній великій сцені для дорослих.
І робиться це не лише для “заспокоювання” населення в стилі Арестовича: мовляв, усе закінчиться через два, максимум три тижні. Це свідома діяльність, скерована й на післявоєнне майбутнє. Адже дорослі громадяни, яким набридли лялькові театри, готові брати на себе відповідальність за розвиток “драми на основі реальних подій”, ухвалювати власні дорослі рішення, а також вимагати цього ж від ляльковиків. Тоді їм доведеться вийти з тіні, а самих маріонеток відкласти в наповнену нафталіном дерев’яну скриню десь у підсобці “95-го кварталу” чи іншого шоу. От тільки нікому з них не подобається така перспектива. А от скільки це ще буде “подобатися” нам?
