By 
Останніми тижнями багато говорили й писали про пенсії. За словами прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, нова індексація пенсій, яка розпочнеться в березні 2024 року, передусім покликана “вирівняти диспропорції між пенсіонерами, які давно вийшли на пенсію, і тими, хто зробив це нещодавно”. Директор Інституту соціально-економічної трансформації Ілля Несходовський прокоментував це так: “Вирівнювання є необхідним для досягнення соціальної справедливості, і держава має робити все для того, аби цю соціальну справедливість забезпечити”. Унаслідок цього середня пенсія начебто мала б зрости до 6 тисяч гривень. Тобто ідеться знову про додавання по кількасот гривень найбіднішим пенсіонерам. А колишні чиновники й судді отримуватимуть і надалі по сто і двісті тисяч гривень щомісяця. Яке ж це вирівнювання? Де ж тут справедливість?
Питання пенсій зовсім не є маргінальним, адже станом на 1 жовтня загальна чисельність пенсіонерів в Україні становить 10,5 мільйона осіб. Третина з них отримує менш як 3 тисячі гривень пенсії. За прогнозами спеціалістів, до 2032 року кількість пенсіонерів досягне 12,2 мільйона через старіння населення. Водночас чисельність робочої сили становитиме 11,7 мільйона осіб. Отже, працівників у країні стане менше, ніж пенсіонерів. На даний момент один аналітик наводить такі цифри щодо людей, які працюють: тепер це 9 мільйонів осіб, з яких 3 мільйони — це держслужбовці, а тільки 6 мільйонів — залучені в бізнесі. Тож проблема пенсій безпосередньо чи опосередковано стосується нас усіх.
Днями в одному гірському селі зайшла мова саме про це. Пані Марія пропрацювала в сільській пекарні 28 років, пенсія в неї 2500 гривень. Пан Микола 25 років трудився в лісі, пенсія така сама. Коли я їх питаю, чи вони знають, що колишній суддя апеляційного суду Волинської області Борис Плахтій, який у 1987 році засудив до розстрілу бійця Української повстанської армії Івана Гончарука, отримує пенсію в розмірі понад 200 тисяч гривень, мої співрозмовники спочатку недовірливо переглядаються, а потім якось приречено потуплюють погляди в підлогу й мовчать.
Я їх розумію. Яка тут може бути соціальна справедливість, коли в одній державі більшість пенсіонерів отримує по кілька тисяч, а вибрана група — по двісті тисяч пенсії? До того ж, коли йдеться про цього конкретного екссуддю, то виникає запитання: чим так прислужився українській державі Плахтій? Україна нібито бореться з радянською спадщиною: скидає пам’ятники, перейменовує вулиці й населені пункти, вичищає бібліотеки, міняє символи. Але ж головною проблемою тут є не матеріальні символи, а живі “совки”, особливо “совки” привілейовані. І саме їх, як виявляється, опікає і щедро винагороджує українська держава.
Чому я тут головний фокус роблю на суддях, адже й різноманітні колишні очільники та начальники, директори й завідувачі теж отримують височенні, неадекватні щодо ситуації в країні пенсії? Та тому, що саме суддям держава доручила сферу, що базується на понятті справедливості, — юстицію, правосуддя. І саме судді нею чи не найбільше зловживають, адже саме судова система в Україні є ключовим чинником незборимої (навіть попри війну) корупції. Про яку справедливість можна говорити із суддею, який захищає свою пенсію в сотні тисяч гривень у країні, де середня виплата пенсіонерам от-от сягне аж 6 тисяч?
Ну, гаразд, якщо група аморальних типів узурпувала собі суддівську гілку влади, то, може, цю узурпацію зможуть подолати дві інші гілки? Виявляється, що й це непросто. Верховна Рада вже намагалася встановити “стелю” для величезних суддівських пенсій, але ще у 2016 році Конституційний Суд визнав це обмеження неконституційним.
З цим я погодитися не можу. Ми суддів не обирали, але обирали Президента і Верховну Раду, отже, вони діють від нашого імені. І якщо вони не здатні приструнити суддів навіть у цьому питанні, то я починаю сумніватися: у нас парламентсько-президентська республіка чи суддівсько-чиновницька сатрапія — держава в державі?
Тому підсумую без викрутасів: соціальна справедливість в Україні запанує тоді, коли пенсії колишніх суддів і чиновників будуть співмірними з фінансовим забезпеченням селян, представників інтелігенції й колишніх робітників. Усе інше — імітація справедливості.
