Ухилянтки

Хоча слово “ухилянт” ще не стало чітко визначеним терміном, воно вже міцно засіло в словниковому запасі пересічного українця. Поки що його значення пов’язують лише з чоловіками призовного віку, які уникають мобілізації в ЗСУ, тобто не хочуть іти на війну. Дивно, що з таким поширеним захопленням активних українських жінок творити фемінітиви досі не з’явилося слово “ухилянтка”, адже є і військовозобовʼязані жінки, які уникають можливої мобілізації. Не кажучи вже про кілька мільйонів “біженок”, значна частина з яких насправді є простими втікачками, або ж економічними мігрантками. 

У перші дні повномасштабного російського вторгнення зі зрозумілих причин багатьох людей в Україні охопили страх і паніка. Мільйони жінок із дітьми й валізами, а також різноманітних “дамочок із собачками” потяглися в бік західного кордону, який виявився для них відкритим, як ніколи раніше: упродовж певного часу європейські прикордонники пропускали втікачів і з внутрішніми паспортами громадян України, і без паспортів узагалі.

Для багатьох жінок і дівчат це стало давно омріяною нагодою виїхати на Захід — у Європу чи й далі. Не варто забувати, що ще до війни різні соціологічні дослідження показували, що приблизно третина активних українців обох статей (переважно молодих) планувала чи просто мріяла емігрувати з України. Й от така нагода виникла. Ще й яка!

Не потрібно було здобувати робочі візи, шукати запрошень від роботодавців, перейматися незнанням мови чи реаліями незнайомої країни. Спочатку українські, а потім і європейські доброзичливці все забезпечили: перевозили безплатно, поселяли, годували, одягали, давали гроші. Зрозуміло, що для безлічі людей, які пережили стрес чи й трагедію та все втратили, це був необхідний порятунок, але для багатьох із тих, які скористалися нагодою, — просто “фарт”, “везуха” тощо. Тоді, у 2022-му, їх ще важко було розрізнити, але вже зараз, можливо, настав час “відсіяти зерна від полови”.

Станом на липень 2023 року в країнах Європи зареєстровано майже 6 млн українських біженців. Реальна цифра трохи менша, адже дані ООН не враховують тих, хто вже повернувся додому. Та щонайменше 4 млн людей, які виїхали з України через війну, залишаються в ЄС. За даними дослідницьких центрів, 93 % серед них жінки, 64 % — з дітьми, 29 % — з домашніми тваринами. З опитувань відомо, що лише приблизно половина з них твердо націлена повернутися на батьківщину.

А що тим часом на тій батьківщині діється? Уникну тут згадок про всім відомі проблеми з ухилянтами-чоловіками, нелегким контрнаступом, ризиками зменшення західної підтримки тощо. Україна й далі потребує допомоги — і не лише сучасного озброєння і грошей, але й робочих рук. За даними Work.ua, у вересні 2023 року роботодавці опублікували 105 809 вакансій. Це найбільша кількість пропозицій роботи на ринку праці від початку повномасштабного вторгнення. Вакансії є як у прифронтових областях — Дніпропетровській (10 153), Одеській (7 092) та Харківській (3 852), так і у віддалених від зони бойових дій — наприклад, Львівській (9 994) чи Київській (34 574). В інших, зрештою, теж.

У яких категоріях найбільше пропозицій? “Сфера обслуговування” (20 тис. вакансій), “Продаж, закупівля” (13 768), “Роздрібна торгівля” (12 836), “Готельно-ресторанний бізнес, туризм” (11 300). Список, звичайно ж, довший, але я тут цілеспрямовано зупинився на тих вакансіях, які традиційно займають жінки. Але де ж ці жінки? Чому не повертаються, щоб підтримати свою країну і своїх чоловіків на передовій? Бояться прильотів і блекаутів? Але зо два десятки мільйонів українців, які залишилися в країні, теж бояться, проте ж живуть і працюють.

Натомість у стрічках соцмереж, особливо в різноманітних групах на кшталт “Українці в (назва країни)”, ми бачимо масу відео і світлин наших співвітчизниць — з подорожей, вечірок, застіль тощо — у стилі “життя вдалося”. Чи вони планують повертатись, щоб підтримати економіку під час війни або ж відбудову опісля?

Ось показова відповідь однієї з біженок, що осіла в благословенній Швейцарії: “Можливо, колись для цього і визріють умови: добудують придбане до війни житло, будуть створені комфортні умови для життя, коли я бачитиму, на що йдуть мої податки й що держава дбає насамперед про людей; коли в країні буде відчуття безпеки та стабільності; коли пенсійна система пройде реформування і пенсіонер зможе забезпечувати всі свої базові потреби, а не виживати”.

Що ж, чудовий план, але проблема в тому, що такі умови самі собою не “визрівають” — їх хтось має забезпечити.

Отже, люди, які не втікали з України чи повернулися за кілька місяців після вторгнення, повинні відбудувати цій пані житло, створити комфортні умови для життя, забезпечити гідну пенсійну старість (далі за списком). І тоді вона, може, зволить повернутися.

Тут дозволю собі згадати ще і про існування 4,9 млн внутрішньо переміщених осіб у самій Україні, з яких теж більшість жінки, велика частина котрих не працює і не збирається, бо чекає, коли все стане “як раніше”.

І тут головне запитання: хіба всі ці жінки не ухиляються від необхідності допомогти батьківщині у важку хвилину? Хіба не заслуговують на окреслення “ухилянтка”?

Навряд чи із цим щось зараз можна зробити, але пам’ятати про це потрібно. Адже, коли ми нарешті переможемо агресора, відбудуємо і зреформуємо країну, вони до нас “повернуться” — з валізами, собачками й претензіями на комфортні умови життя.