By 
Кінорежисеру Петру Чардиніну випала унікальна доля – він стояв біля джерел аж трьох європейських кінематографій: української, латвійської, російської. Його творчий доробок вимірюється неймовірною цифрою – 158 фільмів.
Петро Красавцев (справжнє прізвище), син вчорашнього кріпака з Пермської губернії,мріяв стати актором. Батьки заперечували. Юнак, закінчивши гімназію в Симбірську, втік до Москви, де в 1890 році вступив до Музично-драматичного училища. Одним із його викладачів був Володимир Немирович-Данченко.
За успішне студіюванняПетра звільнили від оплати за навчання. Натомість рецензент випускного спектаклю критично оцінив здібності Красавцева: “Хороший голос, ясна вимова і водночас недостатнє вміння користуватися голосовим матеріалом, сухість дикції, брак почуття, недостатня свобода жестів і малорухливе обличчя”.
Упродовж 15 років він виступав на провінційних сценах, взявши – як уродженець містечка Чердинь – псевдо Чардинін. Був також антрепренером, писав п’єси для своїх вистав. Фонтанував оригінальними ідеями. Наприклад, орендував велику баржу, яка мала власну електростанцію та глядацьку залу на 320 місць, і розмістив там “Перший плавучий театр”. Баржа з акторами прибувала на чергову пристань, заінтригована публіка охоче купувала квитки.
У 1908-му грав у Введенському народному домі в Москві. Туди одного разу завітав режисер Василь Гончаров із кінофірми Олександра Ханжонкова. “Пропозиція зніматися розколола трупу на два табори, – згадував Ханжонков, – але серед тих, хто погодився, було чимало добрих артистів (наприклад, Мозжухін, Чардинін), і ми приступили до зйомок”.
Його кінодебют – головна роль у короткометражці “Пісня про купця Калашникова”. У 1909-му поставив як режисер фільм “Влада пітьми” за Львом Толстим. Відтак повністю перейшов на кіно, ставши першим театральним діячем, який змінив сцену на знімальний майданчик.
Фільмував стрічки різних жанрів – від водевілів до історичних драм. Але, за словами акторки Софії Гославської, не згоджувався “ставити всілякі безглузді й вульгарні сюжети”. Зазвичай був шеф-оператором своїх фільмів, часто-густо виконував у них головні ролі. Сьогодні це називають авторським кінематографом.
Чардиніну належить пріоритет в екранізаціях багатьох класичних творів. Зокрема, першим переніс на екран “Ідіота” Федора Достоєвського, “Мертві душі” Миколи Гоголя, “Пікову даму” Олександра Пушкіна, “Мазепу” Юліуша Словацького, “Потоп” Генріка Сенкевича тощо. Упродовж 1909–1914 років поставив приблизно 50 фільмів, з них збереглося 25.
У 1916 році Чардинін обійняв посаду головного режисера в кіноательє Дмитра Харитонова, конкурента Ханжонкова. Саме Чардинін із Харитоновим “розкрутили” Віру Холодну, зробивши з неї суперзірку.
Одеситом він став улітку 1918 року, коли разом з іншими працівниками кіноательє втік із більшовицької Москви в Одесу, де Харитонов збудував великий знімальний павільйон. Поставив двосерійну стрічку “Мовчи, сум… мовчи…” з Вірою Холодною, з нею ж почав новий фільм “Таємниці липневої ночі”, відкрив кіношколу “Студія кінематографії Чардиніна”.
Лютий 1919-го виявився гірким – не стало Віри Холодної. Вона, згадував Чардинін, “померла на моїх руках. Вона померла від іспанки, яка на той час лютувала в Одесі, застудившись у холодному, нетопленому театрі, де брала участь у благодійному вечорі. Їй було лише 26”. Весною 1920-го режисер емігрував.
У Парижі співпрацював із фірмою Gaumont. Невдовзі на запрошення колишнього шефа Дмитра Харитонова переїхав до Мілана, ставши художнім керівником його нової кіностудії. Потім разом із Харитоновим перебрався до Берліна, де поставив “Дубровського”, який мав гучний успіх.
У травні 1921-го надійшов лист із Риги від актора й режисера Віліса Сегліньша, з яким Чардинін заприятелював ще в Одесі. Колега запросив налагодити кіновиробництво в Латвії.
У Ризі вони вдвох заснували акціонерне товариство Latwju Filma. Чардинін поставив першу латвійську повнометражну кінодраму “У вихорі часів” (сценарій Яніса Акуратерса). Місцеві кінокритики закинули стрічці “погано злагодженуінтригу”, “невдалі масові сцени”, “велику кількість режисерських промахів”, ще й дорікнули їй “направленістю проти німців”.
Чардинін, засмучений несподіваним фіаско, змінив жанр – зняв за власним сценарієм першу латвійську повнометражну кінокомедію “Фріцітіс на узмор’ї”. Критика навіть не вшанувала її відгуками. Лише третя його робота – стрічка “Психея” за власним сценарієм – нарешті була успішна.
Окрилений режисер ухвалив робити наступну стрічку за мотивами гучної історії десятирічної давнини, коли барон фон Раутенфельд, пацієнт психіатричної клініки в Ризі, застрелив лікаря Макса Шьонфельдта. Фільм “Здобич, кинута вовкам” цілком очікувано став сенсацією. Натомість впливова газета “Сегодня” назвала стрічку “пройнятою антисемітським духом балаганщиною”. І надрукувала “протест лікарів проти ганебного фільму”. Картину зі скандалом зняли з прокату.
У цей момент російське товариство “Єлін, Задорожний і Ко”, яке розгортало кіновиробництво в Ялті, запропонувало Чардиніну посаду головного режисера. У січні 1923-го він прибув до Криму. Але невдовзі фірма лопнула. У лютому режисер розпочав переговори з ВУФКУ, які завершилися угодою про співпрацю.
Чардинін вдруге став одеситом – і знову фільмував у тому самому “харитонівському” павільйоні, який тепер називався 1-м павільйоном Одеської кінофабрики. Тут він поставив перший український байопік “Тарас Шевченко”, двосерійну “Укразію”, яку ВУФКУ представило на Паризькій міжнародній виставці, і стрічку “Тарас Трясило”, що виявилася найкасовішим фільмом ВУФКУ в Європі, адже її купило багато країн.
Загалом Чардинін зняв на Одеській кінофабриці 14 фільмів. У 1926-му журнал “Театр-музика-кіно”повідомив: “Направлено клопотання про нагородження його званням заслуженого режисера Республіки”. Щоправда, нема згадок, що клопотання задовольнили…
Останню ігрову стрічку Чардинін ставив 1932 року – нав’язаний фальшивий сюжет про колективізацію (вже розпочався Голодомор). Фільм на екрани не вийшов, а митець попросив дозволу виїхати зі СРСР. Не випустили, але звільнили з кінофабрики.
На цьому ґрунті він захворів на рак печінки й помер влітку 1934-го в Одесі.
