Це не військовим потрібна мобілізація

Рубіж 2023 і 2024 років традиційно супроводжувався спробами підбити певні підсумки й сформулювати прогнози на майбутнє — наскільки це взагалі можливо в умовах війни, яка триває. Але наріжним каменем, мабуть, можна вважати переоцінку очікувань для тих, хто торік сподівався швидкої й легкої перемоги, і питання справедливості для тих, хто цю перемогу здобуває.

Війна війною, а політика знову “на часі”

Хоч війна затягується, але вибори однаково рано чи пізно будуть, подумали політики й вирішили “підстелити собі соломки”. Бо як інакше трактувати спроби відмежуватися від гостро назрілого й болючого питання мобілізації? Одна річ — носити одяг кольору хакі в перші місяці повномасштабного вторгнення, коли в армію масово пішли добровольці й ЗСУ мали перші значні успіхи, і зовсім інша — коли настав час міняти людей на фронті й ухвалювати рішення, які можуть бути непопулярними серед широких мас, тобто майбутніх виборців.

Й от уже на передноворічній пресконференції від президента Володимира Зеленського прозвучав доволі чіткий сигнал, що, мовляв, це “військовим потрібна мобілізація” і військові мають навести “аргументи”. А згодом з’явилася інформація, що депутатам від фракції “Слуга народу” рекомендували не коментувати законопроєкт про мобілізацію, перекладаючи це на військових.

Дійсно, питання мобілізації таке чутливе, що тут важко догодити всім одразу. Бо часом стикаємося з дуже різним трактуванням “справедливості”, що неминуче виникає при обговоренні цієї теми. Для когось справедливо, щоб люди, які добровільно пішли захищати країну в лютому-березні 2022-го, уже майже два роки безвилазно на лінії фронту й не бачать своїх сімей, подекуди отримали вже не одне поранення і контузію, були замінені іншими й змогли повернутися додому. Там би настала і їхня черга “тримати економічний фронт та донатити”.

Для когось же справедливо, щоб ішли воювати “депутати, судді, прокурори” або взагалі всі, хто в чомусь провинився. Якщо за часів минулої влади звучало “хай син Порошенка воює”, то тепер на фронт має йти “95-й квартал” у повному складі. Зайве пояснювати, що розглядати службу в армії як якесь покарання — просто ницо, а інфантильна мрія перекваліфікувати весь держапарат у вояків контрпродуктивна. І мобілізація всього акторського складу колишніх колег президента не розв’яже питання резервів для ЗСУ. Хоча водночас приклад відомих і близьких до перших осіб держави людей, які не тікають від мобілізації, ймовірно, міг би створити кращий інформаційний фон і допомогти дещо зняти напругу навколо цього питання.

От що аж ніяк не допомагає в цій ситуації — це політиканство і спроби перекласти на когось відповідальність за складні рішення. Тут одразу згадується вислів, можливо, уперше сказаний якимись волонтерами: “Це не військовим потрібна машина, це нам потрібно, щоб у військових була машина”. І так, це не військовим потрібна мобілізація, це країні вона потрібна. А вибори, у яких зможуть узяти участь нинішні політики, будуть можливі лише в державі, яка вистоїть.

Армія лише для бідних і не фартових?

Урядовий законопроєкт про мобілізацію викликав бурхливе обговорення. І хай який варіант закону врешті ухвалять, навряд чи він усім сподобається. Коли йдеться про баланс між правами й обов’язками громадянина, кожен у цій системі координат може себе бачити в різній точці. Або не бачити взагалі, але який тоді вихід — еміграція?

Однак те, що питання мобілізації необхідно нарешті врегулювати, — це точно. Потрібно це й самим військовим, які досі не мали жодних визначених термінів для можливої демобілізації. В урядовому законопроєкті є погоджена з Генштабом і Міноборони цифра — 36 місяців. Це значить, що першим хвилям мобілізованих служити ще щонайменше понад рік. Але це принаймні хоч якась визначеність. І хоч якась гарантія, що за цей час їм буде знайдена заміна.

Брак такої часової визначеності, до речі, також досі сильно стримував тих, хто, можливо, готовий був би добровільно піти у військо. Як і відсутність нормального рекрутингу, щоб, наприклад, люди могли максимально ефективно застосувати в армії свої цивільні професії й навички або раніше набуті військові спеціальності. Бо рішення просто набрати якомога більше новобранців не допоможе в умовах, коли ворог у рази перевищує за кількістю людей.

У публічне обговорення були закинуті й такі “екзотичні” механізми мобілізації, як лотерея і бронь для тих, хто сплачує великі податки (хоча 6 тис. грн навряд чи можна вважати великою сумою). Іншими словами, щоб воювати йшли лише ті, хто найбідніший або від кого відвернулася фортуна. Навіть якщо ці ідеї не будуть прийняті зараз, вони фактично працюватимуть на практиці, доки не буде діяти прозора система мобілізації. Тобто до війська ітимуть ті, кому не пощастило потрапити в поле зору представників ТЦК і хто не мав грошей відкупитися через корупційні лазівки.

Електронний реєстр військовозобов’язаних “Оберіг” уже наче працює, розглядається можливість вручення електронних повісток. Який вигляд це матиме в реальності, не відомо. Також не зрозуміло насправді, як притягатимуть до відповідальності тих, хто такі повістки буде ігнорувати. Хоча й нинішній спосіб “вилову добровольців” на вулицях ефективним назвати складно.

Мобілізація російських ІПСО

Попри реальні проблеми в роботі ТЦК і можливі порушення, ситуація з нагнітанням і поширенням різних страшилок про примусову мобілізацію грає на руку ворогу і, можна підозрювати, підігрівається спецслужбами Росії.

Нещодавній приклад із Закарпаття. У мережі поширилося відео жінки, яка розповідає, що її чоловіка нібито викрали з машини працівники ТЦК, а вона залишилася на дорозі з дитиною. Згодом жінка опублікувала інше відео, у якому попросила вибачення у військових та сказала, що була на емоціях і що до її чоловіка насправді не застосовували сили. Пізніше стало відомо, що її чоловіку таки виписали повістку за місцем проживання. Але хто ж читає спростування? Завжди більше значення має перший “вкид”. І відео про “викрадення” чоловіка радісно поширили російські групи в соцмережах й всі, хто використовує кожен привід для дискредитації України.

Загалом же завше найбільше чути критиканів і панікерів, які найгучніше кричать. І тому може здатися, що їх найбільше. Хоча є й інші люди, які готуються до мобілізації, збирають спорядження, ходять на курси тактичної медицини, курси БПЛА тощо. Самі шукають собі місце служби або чекають ухвалення закону про мобілізацію, щоб було більше юридичної визначеності. Немає якихось цифр, щоб сказати, багато таких людей чи мало. І головне — чи їх удосталь, щоб підтримати боєздатність армії й щоб демобілізація перших добровольців стала можливою. Однак і лемент про безвідповідальний народ, боягузів та ухилянтів у тилу нечесний щодо таких людей і вигідний росіянам. І звучить він так, наче в Україні воювати вже нема кому і всі готові “підняти лапки” та здатися.