By 
Якщо війна затягується, перед країною постають нові виклики, які пов’язані не лише з військовими діями. Українці мають бути готовими до того, що війна триватиме довго й не закінчиться до кінця року або наступної весни, заявила нещодавно віцепрем’єр-міністерка, міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук. За її словами, шлях до перемоги буде довгим і важким, тому всім потрібно “налаштуватися на марафон, а не на спринт”.
Верещук — не найавторитетніша представниця чинної влади, але її слова варті уваги бодай тому, що сказане нею чи не вперше озвучується на такому високому рівні. Озвучується те, що вже й так зрозуміло для всіх, хто не носить цілодобово захисних рожевих окулярів. А ще ж насправді не так давно офіційний радник президента Олексій Арестович заколисував населення мантрами про “два-три тижні”. Можливо, на самому початку повномасштабного вторгнення це й допомагало якось зменшити панічні настрої. Але самообман, який затягується, може призвести хіба до того, що люди недооцінюють реальні загрози й не можуть адекватно розрахувати власні сили й ресурси.
Психіатр Віктор Франкл у своїй книжці про перебування в концтаборі писав: “Першими ламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них — ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися”.
“Фокусуватися на своїх діях” для когось може означати піти в ЗСУ й безпосередньо долучитися до боротьби з ворогом. Для когось це можуть бути донати із кожної зарплати чи будь-яка інша волонтерська допомога, а хтось може просто замкнутися в приватному житті, сховатися “під ковдрою”, наче війни й немає. Але останній варіант не надто реалістичний — від прильотів російських ракет на 100 % не застрахований жоден куточок України.
Якщо ж представники влади вирішили говорити з населенням відверто на цю тему, то хотілося б,щоб державна політика й фінанси були пристосовані до потреб довгої війни й наближення перемоги, а не йшли, скажімо, на якісь не першочергові ремонти й будівництва.
Країна без виборів
Реальність затяжної війни означає також продовження воєнного стану й передбачених ним обмежень прав і свобод, зокрема заборони на масові збори й акції протесту. А крім того — відкладення виборів.
Якби не було повномасштабного вторгнення Росії, то чергові парламентські вибори мали б відбутись уже в жовтні 2023 року, а в березні 2024-го — президентські. Але законом заборонено проводити волевиявлення в умовах воєнного стану.
У цьому контексті здивувала неоднозначна заява спікера парламенту Руслана Стефанчука, який сказав, що Конституція не забороняє проводити вибори під час війни, і натякнув, що готуються відповідні зміни до закону про воєнний стан.
Можливо, така заява є лише промацуванням ґрунту й перевіркою громадської реакції на такий розвиток подій. Чинному президенту і його партії “Слуга народу” нові вибори зараз могли б бути навіть вигідні, адже воєнна консолідація країни тримає рейтинги влади на доволі високому рівні.
Але навіть якщо парламент підтримає зміни до законодавства, то незрозуміло, як виборчий процес і саме голосування може відбутися в умовах постійних обстрілів українських міст. Іще одна складність для організації виборів — це мільйони внутрішньо переміщених осіб і біженців за кордоном. Електронне голосування теж наразі є сумнівним варіантом, який невідомо чи зможе гарантувати прозорість волевиявлення і безпеку даних.
Тобто політична конфігурація у владі залишиться такою самою ще невідомо скільки. Протепередвиборча гарячка, підігріті партійними штабами внутрішні чвари й традиційний популізм — це точно не те, що реально принесе користь країні, поки триває війна на фронті, а Росія продовжує не лише ракетний терор, а й інформаційний.
Демографія і (де)мобілізація
Коли цивільні, які не мають близьких людей на фронті, скрушно запитують: “Коли це все закінчиться?”, вони, напевно, мають на увазі те, коли закінчаться прильоти по містах, скасуютькомендантську годину, заборону чоловікам на виїзд за кордон і потік сумних новин про похорони загиблих воїнів. Родини військовослужбовців насамперед думають, мабуть, коли буде демобілізація і коли їхні чоловіки, батьки, сини зможуть повернутися додому. А цього, очевидно, не буде, поки не знайдеться вдосталь людей, щоб замінити тих, хто зараз воює.
У перші тижні після початку повномасштабного вторгнення на фронт пішли сотні тисяч добровольців, що допомогло тоді, коли ще не було потужної міжнародної підтримки й західної зброї, зупинити наступ росіян і не втратити країну повністю. Зараз багато із цих людей уже загинули, поранені або страшенно виснажені, стомлені війною і розлукою з близькими. І ця проблема лише поглиблюватиметься, що довше триває війна. Справедливо було б їх замінити, що не так просто в нинішніх умовах.
Так, є військовозобов’язані, які посадили себе на “карантин” і просто не виходять із дому, боячись,що представники військкоматів вручать їм повістки десь на вулиці. Є і такі, хто незаконно виїхав за кордон за підробленими документами або скориставшись лазівками в системі “Шлях”. За інформацією ЗМІ, такі “послуги” в різний час могли коштувати від 2–3 тис. до навіть 15 тис. доларів. Плюс до цього корупційні скандали у військкоматах, де брали хабарі за ухилення від мобілізації. Усе це вкупі показує, що проблема не лише в окремих недобросовісних ухилянтах, а й у цілій корупційній системі, яка так добре адаптувалася до війни, що заробляє на всіх рівнях.
За даними українського МЗС, станом на червень 2023 року за кордоном перебували 8 млн 177 тис. українців. Це фактично 20 % від кількості населення. Звісно, навряд чи колись достеменно стане відомо, чи всі вони законно змогли покинути територію країни як біженці. І сумнівно, що всі повернуться. Ба більше — не повернеться суттєва частина із цих людей, особливо якщо вони опинилися в таких близьких мовно й ментально країнах, як Польща. І передусім це стосується молоді, яка закінчить навчальні заклади за кордоном і, відповідно, зможе розраховувати там на якусь кращу роботу і вигідніше облаштування свого життя. І знов-таки: що довше триватиме війна, то масштабнішою буде ставати ця демографічна проблема.
Хоча з певного погляду еміграція з країни назавжди із наміром ніколи більше не повертатися навіть дещо більш чесна, ніж позиція тих, хто вирішив перечекати війну десь “під ковдрою”, зате вчить інших, як правильно воювати, і нарікає на надто “повільні” темпи контрнаступу. Що більше буде таких людей, то надовше й затягнеться війна.
