Чия війна?

Новітня ситуація з мобілізацією-демобілізацією в Україні перетворилася на наш «іспанський сором». У світовій пресі час-від-часу з’являються фото з «ухилянтами» від призову, поваленими на землю українськими військовими з ТЦК. Естонці готові примусово повертати українських мужчин призовного віку на батьківщину, чехи і фіни пропонують їм гроші за повернення. Ухилянти втратили не лише совість, але й сором, гідність – переодягаються жінками, дозволяють запакувати себе, як товар, у багажники, на надувних дитячих забавках кидаються у стрімкі води гірської річки, укладають фіктивні шлюби з інвалідами. Аби лиш втекти від війни, бо це не їхня війна. А чия тоді?

На другому році війни Україні бракує воїнів. Водночас Україні не бракує ухилянтів – їх повно на батьківщині і закордоном. Україна мусить з цим щось робити.

Міністр оборони України Рустем Умеров вважає, що всі чоловіки, які проживають в Німеччині і придатні до військової служби, повинні поповнити ряди української армії. Тих, хто не послухається, чекають санкції. Депутатка від партії «Слуга народу» Мар’яна Безугла, яка вже здобула собі сумнівну репутацію суперечливими ініціативами, днями влаштувала соцопитування у своїй соцмережі з приводу того, як діяти з громадянами, які підлягають призову, але виїхали за кордон. У разі їхнього неповернення у визначений термін депутатка запропонувала своїм підписникам обрати з двох опцій – позбавити таких осіб громадянства або арештувати активи.

Та ще самому початку повномасштабного вторгнення колега Безуглої по комітету з безпеки та національної оборони Федір Веніславський зареєстрував законопроєкт, згідно з яким осіб, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації, пропонувалося карати позбавленням волі на строк від 5 до 10 років за неповернення в Україну. А наприкінці літа 2023 року голова фракції «партії влади» Давид Арахамії заявив, що люди, які під час війни незаконно втекли за кордон, відповідатимуть за давання хабаря, підробку документів та ухилення від мобілізації. До відповідальності їх пропонувалося притягати через екстрадицію з тих країн, де вони зараз перебувають.

Такі ініціативи обурюють «мирних» українців, але щось з недобором людського ресурсу потрібно робити. В нас же проблеми не лише на фронті. От оборонна промисловість України зіткнулася з жорстким кадровим дефіцитом. Тому директор найбільшого приватного оборонного заводу «Українська бронетехніка» Владислав Бельбас пропонує творити для потреб оборони «трудові батальйони» з тих, хто не може чи не хоче воювати. «Якщо людина не хоче воювати, ви її не змусите. Це буде негативний чинник на полі бою. Чому би з цих ухилянтів не формувати трудові батальйони та не відряджати їх на воєнні заводи?».

В той же час за даними Євростату в Європі перебуває коло 650 тисяч українських втікачів призовного віку. А ще кілька мільйонів жінок так званого репродуктивного віку, здорових і працездатних. Чому вони не повертаються, щоб допомогти своїй країні відбитися від нападника?

Хіба це не логічно, що у такій війні – коли менша і слабша країна захищає не лише свою свободу, але й право на існування – повинні брати участь всі? Хтось у війську – на передовій чи в тилу; хтось на військових підприємствах; хтось на охороні громадського порядку і забезпеченні життєдіяльності країни. Але не по ресторанах, нічних клубах, ігрових салонах, курортах, шопінгах etc. Хіба ця агресія не проти нас всіх, хіба перемога потрібна не всім нам?

Українцям є над чим задуматись. Хто всі ці люди? Як вони собі бачать власне майбутнє і майбутнє України? Не збираються взагалі повертатись в країну, в якій виросли, де залишили дім, родину тощо? Не проти повернутись, коли там буде керувати колективний путін і поруч житимуть російські «орки»? Чи може хочуть перечекати в комфортних умовах закінчення війни, щоб потім скористатися плодами «перемоги»?

Гадаю, нам треба б це розуміти. Щоб коли війна закінчиться, оцінюючи її результати, ми знали, хто де був і чим займався. Щоб після перемоги, якою б вона не була, українці мали право на втілення гасла: Чия війна – того й держава.