By 
Будь-яка довга бесіда, дружня або експертна, про майбутнє й перспективи війни так чи інакше, рано чи пізно перечіпається через цю тему. Хтось, стишуючи голос або з належною інтонацією, каже: “Ну так, панове, це все добре, але якщо той мудак натисне кнопку?” Вектор бесіди після цих слів не змінюється, але іншим стає її настрій. Навколишнє наче втрачає крихту бази й твердості. Лише крихту, проте якусь таку відчутну крихту.
Виступ Путіна про мобілізацію і псевдореферендуми, що містив прямі погрози застосування ядерної зброї, актуалізував питання про “мудака з червоною кнопкою”. Ті, кому належить коментувати таке, прокоментували. Зеленський сумнівається, що загроза є реальною. Папа Римський каже про божевілля. Вашингтон сприймає все дуже серйозно, бо добре поінформований. Диванні експерти розповідають про те, що оточення мудака може завадити його іграм із кнопкою. Обивателі слухають диванних експертів. Обивателям хочеться, щоб ті мали рацію. Перед очима обивателів старі кадри з грибоподібними хмарами та чорними руїнами японських міст.
Наскільки ця загроза реальна?
Хай що хто каже, але Путін – повновладний господар червоної кнопки. Якщо серед його холопів і є ті, які розуміють катастрофічність застосування “зброї Судного дня”, то вони нічого не вирішують. А ще вони бояться свого хазяїна більше за міжнародні трибунали. Ми вже в лютому бачили наришкіних, у яких від страху запліталися язики. Може, хтось і вірить, що ці люди здатні завадити ядерному апокаліпсису, але я не вірю.
В оточенні російського деспота та в його офіцерському корпусі є вдосталь фанатиків, служак і психопатів, щоб ланцюжок наказів від славленої червоної кнопки до пускової панелі на базі РВСП не перервався в жодній ланці.
Більш переконливими є ті експерти, які говорять про “третій закон ескалації”, згідно з яким використання в ній крайнього аргументу знищує (обнуляє) весь сенс процесу. Вони розглядають ескалацію як самодостатній і дуже цінний інструмент путінської міжнародної політики, а ядерний шантаж вважають її наріжним елементом. “Навіщо фіналізувати таку ефективну та багаторазово перевірену практику?” – запитують ті, хто вважає ядерні погрози лише улюбленим блефом старого шантажиста.
Тут можна заперечити, що застосування ядерної зброї також за бажання можна спланувати як багатоетапну ескалацію й органічне продовження ширшої ескалації. Першим її етапом може бути “точковий” удар по тилових базах ЗСУ одним або двома тактичними ядерними зарядами (до 20–50 кілотонн у тротиловому еквіваленті).
Під час цього, як пишуть російські військові пабліки, Кремль досягне “глобального демонстраційного ефекту” й не завдасть суттєвої шкоди цивільному населенню. Останнє, здається, важливе саме для “внутрішнього” російського дискурсу з його недобитими міфами про те, що населення України здебільшого в глибині душі все-таки ніжно любить братів-росіян і таємно від “укронацистів” у нічній тиші читає вірші Пушкіна.
Другим етапом такої ескалації може стати ядерний удар по нашій критичній інфраструктурі: наприклад, руйнування ракетою з тактичним ядерним зарядом дамби Київського водосховища, моста через Дніпро або ж знищення потужного українського енергогенерувального об’єкта на штиб Бурштинської ТЕС. Можливий і третій етап: руйнування кількох західноукраїнських (у російській міфології “невиправно націоналістичних”) міст, які не важливі Путіну як трофеї, і навіть четвертий етап: застосування для “демілітаризації” й “денацифікації” непокірної України стратегічної ядерної зброї великої потужності (до 10 мегатонн).
Дехто скаже, що такий сценарій виходить за межі ймовірності. Нагадаю їм, що ще рік тому 90 % титулованих українських і міжнародних путінознавців запевняли, що прогнози наступу танкових колон із території Білорусі на Київ – це “хворобливі фантазії псевдоекспертів”, “проплачені провокації” тощо.
Говорячи про ймовірність ядерного удару у відповідь на український контрнаступ, варто зазначити, що Путін уже стоїть на тій межі, за якою втрата ним влади стає політичною реальністю. Параноїдальні страхи диктатора об’єктивно зростають і змушують його до екстраординарних вчинків. Ще місяць тому Путін не погоджувався з тими, хто пропонував розгорнути в Росії мобілізацію. Ми не знаємо достеменно, до якого ступеня поведінкової істерики, до якого бункерного божевілля він дійде за місяць, два або три. І навіть сам він того не знає.
Ще одне запитання: “Що нам робити, якщо в українських степах виростуть багатокілометрові хмарні гриби?”
Найперше треба розуміти, що ядерний удар, хай який він буде – тактичний чи шквальний, перемістить увесь світ у нову реальність, параметри якої нині важко спрогнозувати. Мені складно уявити, щоб Захід відповів на нього якоюсь збройною атакою на РФ. Заяви генерала Ходжеса про те, що у відповідь на путінську ядерну агресію США негайно знищать російський Чорноморський флот, навряд чи віддзеркалюють наміри американських політиків. Але, попри це, реакція Заходу може містити елементи збройної блокади агресора.
Це стосується можливості “розкриття” над Правобережною Україною “безпекової парасольки” НАТО, зокрема постачання потужних систем ПРО та введення в Україну (у західну та центральну її частини) обмеженого військового контингенту для обслуговування та захисту таких систем. А до того ще тотальна фінансова, економічна й комунікаційна блокада як Росії, так і тих країн, які не відмовляться від співпраці з державою ядерних терористів. Росія перетвориться на світового “абсолютного ізгоя”, навіть Китай не зможе не застосувати до свого союзника певних санкцій.
Хтось скаже: “Нам від того легше не стане”.
Безперечно, ядерний заряд за своїми руйнівними наслідками не йде в жодне порівняння з тим, що спричиняють звичайні (конвенційні) боєприпаси. Проте застосування тактичної ядерної зброї не буде означати розгрому ЗСУ та нашої капітуляції. Спротив триватиме, але вимагатиме іншої логістики як на фронті, так і в тилу. До того ж поняття “тил”, “глибокий тил” стануть у цій новій реальності практично ефемерними.
У ситуації обмеженого ядерного удару буде важливо зберегти контроль над військами й населенням, не допустити паніки, що є більш вбивчою, аніж мілітарний атом. Адже наші люди здебільшого мають досить абстракті уявлення про ядерну зброю. Багато хто не знає, що в правильно побудованих бліндажах і глибоких траншеях можна без фатальних наслідків для здоров’я пережити удар 20-кілотонної боєголовки навіть на відстані 300–400 метрів від епіцентру вибуху. Принциповим тут є готовність військових до обмеженої ядерної війни та наявність у них відповідних засобів і навичок.
Мирні міста й об’єкти інфраструктури більш вразливі для ядерної зброї. Якщо божевільний кремлівський пацюк вирішить бомбардувати українські міста мегатонними зарядами, кількість жертв досягне сотень тисяч. Не хочеться про це думати, але така катастрофа потягне за собою цивілізаційні наслідки не лише на десятиліття, але й на століття у всій Східній Європі й навіть у всьому світі. Ті, хто виживуть, опиняться в реально постапокаліптичному світі з новими параметрами та законами (радше поняттями) життя.
І це вже зовсім інша, абсолютно інша історія.
