By Уже чверть століття ми живемо в якісно іншій системі координат. Погодьтесь, це чимало часу. Та багато міфів старої системи ніяк нас не покинуть, й далі насаджуються абсолютною більшістю українських політиків, а тому продовжують панувати в наших головах (що ще гірше).
Один них – міф про безкоштовну медицину, освіту та інші послуги соціальної сфери. Змінилося лиш одне: раніше за “безоплатність” ми дякували партії, зараз – державі. На жаль, ця, м’яко кажучи, неправильна ідеологія безоплатності зафіксована в Конституції України. Та запитайте себе: а звідки беруться кошти на зарплати лікарів та учителів, утримання шкіл, лікарень тощо? Може ці витрати бере на себе США чи Росія? Та нібито ні. Оплата через бюджет йде з наших із вами кишень, з доходів тих, кому надають ці “безоплатні” медичну допомогу чи освіту.
Напевно, кашу в головах творить неусвідомлення нашої ролі в фінансуванні бюджетних сфер. От коли купуємо хліб, то наче розуміємо за що платимо. Насправді, крім очевидної і зрозумілої вартості хліба, ми одночасно платимо й за інші речі, абсолютно не пов’язані з обраним товаром, наприклад: освіту, медицину, оборону тощо. Бо крім ціни як громадяни ще сплачуємо ПДВ, а точніше спонсоруємо через податки уже згадані “безкоштовні” послуги. Ми наче усвідомлюємо, що платимо усім, хто виробив цей хліб. Та водночас не знаємо на які конкретні цілі підуть гроші, отримані з наших податків. Така вже природа бюджету. А це ж спільний кошик усієї української громади, а ще простіше – “общак”.
Та відсутність прямої прив’язки оплати не міняє суті проблеми, бо не буває нічого безоплатного. За все треба платити. Усім. І всі громадяни України завжди це робили і робитимуть. Минулого року кожен із нас уже заплатив по 5,5 тис. грн. ПДВ, що більше, ніж прибутковий податок (в середньому 3,3 тис. грн. на людину). Нав’язувана українцям політика “безоплатності” реально обходиться нам усім дуже дорого. Спершу ми оплачуємо “безкоштовну” медицину через податки. Вдруге, коли чиновник знаходить схеми як дорожче купити ліки чи отримати відкати на будівництві лікарні або школи: гроші осідають у чужих кишенях, минаючи реальні потреби медицини чи освіти, хоча у звітності проходять як прямі видатки на них. Й утретє ми віддаємо свої гроші під час візиту до лікаря, “дякуючи” за наче “безоплатні” послуги. Недосконалість існуючої системи і в тому, що платна “безоплатність” по-різному стосується нас, адже одні відвідують заклади із кращим обладнанням і навіть безкоштовними медикаментами, а інші не бачать ні першого, ні другого.
Насамкінець мушу відзначити ще два моменти. Перший: цей матеріал не стосується нинішньої медичної реформи, котра не передбачає фундаментальний демонтаж системи та відмову від бюджетного фінансування. На мою думку, такий демонтаж передусім потребує “промивки” мізків наших, і тих, кого ми уповноважуємо приймати рішення. Це швидше реакція на сплеск активності щодо захисту “видатного” досягнення комунізму – “безкоштовної” медицини. Другий: очевидно, необхідно пояснити народу хто і як платить податки, наповнює наш спільний український “казан”. Лише це допоможе усвідомити феномен “безоплатної платності”. Тож ще скажу про це окремо.
До зустрічі!
