Україна на вірусному перевалі

Україна на вірусному перевалі

Понад століття пройшло з часу відомої фатальної помилки. Вожді комуністичних революцій потрапили пальцем в небо, думаючи, що відправляють до потойбіччя світ станових привілеїв та старих грошей. Думаючи, що закладають фундамент Царства Свободи.

Бородаті революціонери у зім’ятих краватках приміряли на себе хламиду Каїна, переконували один одного, що ось воно, сталося! Що вдалося запрягти у степову тачанку кольорових коней апокаліпсису. Що вони вже тримають за вуса тих богів, у яких намагалися не вірити. Але кольорові коні послали ту їхню тачанку, а боги завалили їхні вежі. Гіпсові голови бородатих нині валяються на смітниках.

Минуло століття. Уже на початку міленіуму стало зрозуміло, що так само потраплять на смітники інтернет-пам’ятники корпоративним божкам. А ще туди віднесуть книжки, які пояснюють необхідність “самореалізації”, проповідують ігрове ставлення до життя та розповідають про “шлях до успіху”.

Вірусна криза здуває тумани “капіталізму теплої кави”. Правлячій верстві тепер не до декорацій. Їй вже не потрібно ховати свої сигнатури за балаканиною коучів, за мерехтінням реаліті-шоу, за перегонами офісних тарганів. Бізнес-планктон тихо опускається на дно.

“У нас є ідеї… Ми позитивні…” – шепоче з дна бізнес-планктон. “Ні хріна, шмаркаті, у вас немає!” – підсумовує дядько у картатій кепці, спльовує на криво покладену плитку і крокує до розливайки. Дядькові у дев’яносто першому обіцяли свою правду у своїй хаті, у дві тисячі четвертому йому співали “Ми не бидло, ми не козли!”, у дві тисячі десятому кричали про стабільність та добробут, у дві тисячі чотирнадцятому – про завойовану на Майдані гідність, а у дві тисячі дев’ятнадцятому шепотіли: “Ми їх зробимо”.

Дядько вже второпав, що то його тупо розводили. Дядько знає, що горілка у розливайці також розведена. І що у випадку вірусної пневмонії для нього не передбачено апарату штучної вентиляції легень. Що для нього взагалі нічого ні у цій країні, ні на глобальних майданчиках не передбачено, окрім невдячної праці. Що “вони” зробили його й таких як він на один-два-три. І що далі буде ще гірше, бо майбутнє світу опинилося в руках довбодятлів.

І це сталося не сьогодні. Уже кілька десятиліть світ будував тихі гавані: для родини, для капіталів, для корумпованих політиків, для тих ситих і старіючих націй, які колись пограбували колонії й вклали награбоване до правильних банків і фондів.

Світ тихих гаваней усього боявся: війни у Затоці, бо вона обрушить ціни на нафту; Путіна, тому що він непередбачуваний і в нього бомба; терористів, бо з ними неможливо домовитися; незалежних інтелектуалів, тому що вони не люблять “капіталізму теплої кави”; нестабільності на європейському півдні, бо це, як не крути, нестабільність. А “тихим гаваням” нестабільність шкодить.

Планувальники і сценаристи “світу тихих гаваней” не старалися запрягти коней апокаліпсису у тачанку. Вони намагалися загодувати їх, зробити товстими, неповороткими та лінивими. Але в них не вийшло. Розгодовані кольорові коні жерли і чекали. Чекали і жерли. І нарешті дочекалися на союзників – на трильйони трильйонів причепливих білкових крапельок з РНК усередині.

“Світ вже не буде таким, яким він був до пандемії”, – каже хтось і всі кивають. Так, так, вже не буде таким. Так, так, все зміниться.

Але ж це – гонілово. Насправді нічого принципово не зміниться, бо все змінилося раніше, бо під теплою декорацією з теплою кавою великі гризуни прогризли великі тунелі і там розмножилися. Усі смачні уламки “світу тихих гаваней” упадуть до цих тунелів. А під кінець першої дії гризуни вийдуть на поверхню і перенесуть свої підземні порядки на ту сцену, звідки втече весела акторська трупа “самореалізаторів” (приблизно так, як у нашій волості випарувалися “лібертаріанці” Гончарука).

Що буде потім? Стара команда планувальників спробує домовитися з гризунами: або в умовах миру, або ж в умовах локальної війни, яку розпочнуть для “проективного коректування”. Політичну карту світу перемальовувати не будуть. Поки що. Це – справа недалекого майбутнього. Тридцятих років. За новітніх часів чомусь так стається, що саме 30-ті виявляються найпаскуднішими роками кожного століття.

А тепер, за підсумками пандемії, швидше за все, буде перемальована карта потоків. Архаїчні країни змушені будуть зробити ще один крок до прірви. Бідні стануть біднішими, серед багатих виокремиться не просто група мегабагатих, а ціла субкультура мегабагатих (володарів штучного інтелекту). А всі мрії ЄС про перетворення Європи на конкурентний світовий економічний центр залишаться мріями.

Зрештою, для України в цьому контр-сценарії також немає нічого нового. Ми й так відчували слабкість Європи й поступово перекладали усі сподівання на заокеанську метрополію. Світова економічна криза навряд чи обернеться для України катастрофою. І не тому, що наша держава має могутній господарський бекґраунд, а якраз навпаки. Якщо економіки майже немає, то їй не загрожує знищення.

Колись на одній з публічних лекцій я назвав Аргентину “моделлю українського майбутнього”. Присутні на лекції менеджери і менеджерки, люди з економічною освітою, довго сперечалися зі мною, доводячи некоректність порівняння. Вони не оспорювали історичних та політичних паралелей (мало відомих пересічним українцям). Але їм було неприємне порівняння України з державою, яка пережила вісім дефолтів і тепер готується до дев’ятого.

Проте нині “аргентинська модель” для України вимальовується все чіткіше. Можливо, попри прогнози експертів, суверенного дефолту у цьому році й не буде. Але довгий шлях над прірвою нам гарантований.

З іншого боку, з огляду на невизначене майбутнє Росії, Україна стає одним з перспективних “терапевтичних майданчиків” континенту, якому у найближчі 20-25 років доведеться пережити системну кризу ядерної держави. В яких формах відбудеться ця криза – невідомо. Але сподіватися на повторення м’якого сценарію, за яким розпався СРСР, навряд чи варто.

Тому Україну світові гравці будуть підтримувати як інструмент “санації” чи “блокади” західного сектору майбутнього простору невизначеності. Ця перспективна роль вартує тих порівняно незначних фінансових зусиль, які потрібні, щоб Україна зберегла свій економічний та політичний суверенітет. Зрештою, стратегію “тихих гаваней” рано чи пізно реставрують. І хтось таки ті гавані мусить буде прикрити від передсмертної агонії червоного динозавра.

Тому не варто чекати на економічну катастрофу, голод і холод. Варто чекати на неозору війну.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Фестиваль йолопів Присмерки “жрецької” України