By 
Геостратегія – це сукупність напрямів зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності держави на світовій арені. Вона є основою для реалізації національних чи регіональних пріоритетів, попередження соціальних і екологічних катастроф, що зароджуються на енергонасичених рубежах.
На геостратегічному рівні відносини України і Росії інтегровані у політику великої трійки ЄС-США-Китай, а на геоекономічному – залежать від світової системи і чутливо реагують на всі її зміни. У цьому аспекті визначальну роль відіграє світова економічна криза, що полягає в переході від моделі фінансово-спекулятивного капіталізму до цілком нової – філантрокапіталізму[1]. Вона має фундаментальний характер і справлятиме величезний вплив на майбутнє обох країн.
У сфері міжнародних відносин суперкриза остаточно добиває систему Ялтинсько–Потсдамських угод, що після Другої світової війни розпочали формування нового порядку. На глобальному рівні можливості України є вкрай обмеженими, враховуючи значне зниження її економічного та наукового потенціалу, втрату ядерної зброї і відповідних технологій, на які був зорієнтований військово-промисловий комплекс і низка суміжних галузей економіки. Внаслідок геостратегічного програшу Україна на цьому рівні є об’єктом тиску з боку глобальних силових гравців – США, Німеччини, Франції, міжнародних фінансових структур та Росії, яка підтримує свій статус військово-стратегічної держави і часом демонструє силу (Грузія, Сирія, Україна). Прикладом цього тиску є шквал обурень, який викликав у сусідніх “євроадвокатів” України (Угорщини, Румунії, Польщі) новий Закон “Про освіту”.
У сьогоднішній геостратегічній ізоляції Україна може зберегти свій геоекономічний статус суб’єкта, якщо балансуватиме між інтересами світових лідерів, в очікуванні сприятливішої для себе ситуації, однак вона неодмінно програє, коли глобальні гравці дійдуть згоди в українському питанні. І це закономірно, адже коли країна падає в прірву, це часто не зачіпає інтереси інших, але коли вона прагне зробити бодай крок до підвищення власного статусу суб’єкта, неодмінно посилюється зовнішній тиск. Прикладом цього є ситуація з будівництвом іранської АЕС, танкового контракту з Пакистаном, договором з південнокорейською ДЕУ в галузі автомобілебудування, газотранспортною системою України тощо.
Очевидним є те, що Росія і США прагнуть змінити баланс сил у своїх геостратегіях, і РФ тут опинилась у статусі того, хто обороняється. Санкції з боку провідних силових гравців та світова криза, зокрема падіння цін на енергоносії значно погіршили економічну потужність Москви, ставлячи під сумнів ймовірне досягнення великих і амбітних цілей путінського режиму.
Звідси така важлива роль України, яку основні гравці розглядають як важливий геостратегічний майданчик, контроль над яким дасть змогу реалізувати свої цілі як США, так і Росії з Європою. Якщо Україна буде не здатною стабілізувати внутрішню ситуацію, то невдовзі її могутніші сусіди – Росія і ЄС – ухвалять рішення про розподіл країни, про що вже говорять у Кремлі. Німеччина і Росія неодноразово доводили, що можуть знайти компроміс щодо розподілу сфер впливу у Східній Європі, однак США спробують запобігти можливості континентального союзу між країнами. Вашингтону критично важливо, щоб Східна Європа залишалася буфером між ЄС і Росією, а це неодмінно викличе протидію Москви. Перетворення України на американський плацдарм може стати для Росії справжньою загрозою щодо реалізації амбітних планів відродження імперії, тому війна за Україну буде жорсткою, а це означає, що обидві сторони намагатимуться радикалізувати ситуацію в країні.
Очевидно, що сьогодні найбільш оптимальною формою здійснення зовнішньої політики є інтенсифікація дрібніших геоекономічних векторів, що сприяли б розбудові зовнішньоекономічних зв’язків і зміцненню внутрішньої інфраструктури. З геостратегічних міркувань необхідно сприяти зближенню України з НАТО, водночас розбудовуючи потужний військово-промисловий комплекс як втілення передових технологій і наукових досягнень.
З історії відома роль і участь Старої Європи у спробах реанімувати Українську державу: УНР (1917-1921 рр.), Закарпатська Україна (березень 1939 р.), 30 червня 1941 р., а тому призабуті сторінки Мюнхена ще не слід здавати в історичний архів.
[1] Фріланд Христя. Плутократи. Епоха нових багатих і занепад старої системи / пер. з англ. М. Климчука. – К.: Наш формат, 2017. – 328с.
