By 
Якщо хтось ще й мав якісь ілюзії щодо обізнаності та експертної глибини тих політичних оглядачів та публічних аналітиків, що працюють по темах пострадянського простору, то після січневих подій у Казахстані ці ілюзії мали б розвіятися.
За ті тижні, що минули від 2 січня, ми почули десятки версій про джерела та рушійні сили масових протестів, про політичну механіку кланового перевороту та про посилення іноземного тиску на казахські еліти.
Але свідчення очевидців та номенклатурні перестановки в місті, яке усі знову називають Астаною, не дуже то й підтверджують оту «бла-бла-аналітику», що ллється з телеграм-каналів, сайтів та ютуба. А люди з вченими ступенями й далі розповідають нам про «головний урок» минулих подій, який на їхню думку полягає в тому, що «примирення після конфліктів є важливою умовою розвитку у майбутньому». Така от пурга.
Політологи пропонували нам повірити в те, що у авторитарній державі, де суспільство розділене за кастовим принципом, жорстко контрольоване розгалуженими спецслужбами та напівфеодальною бюрократією, якісь провінційні «стихійні виступи» протягом 72 годин переросли ледь не в загальнонаціональний бунт. Що значна частина тієї громади, яка не має історичного досвіду публічної комунікації, яка не знала свободи слова, вільних виборів та партійної конкуренції, майже миттєво солідаризувалася та виступила проти правлячої еліти.
Паралельно «авторитетні експерти» з азійських та усіх інших питань хором переконували нас у тому, що війська ОДКБ введені до Казахстану на довгі роки, а президент Токаєв за кілька діб безповоротно перетворився на путінську маріонетку, на політичного близнюка вусатого невдахи.
А ще ті експерти завзято шукали ще донедавна всевладного і шанованого всіма політиками совкового розливу Елбаси Назарбаєва. Шукали старого на острові Хайнань, в Еміратах, а ще у фешенебельних готелях Європи та, можливо, в себе під ліжком. Й досі шукають. Хоча всім чітко та ясно сказали, що Елбаси не залишав своєї резиденції.
Тобто вже вкотре наше, прости Господи, експертне товариство з розумним виразом обличчя коментувало та обговорювало не те суттєве і справжнє, що дійсно відбувалося у Республіці Казахстан, а «технічну реальність», яку буквально на коліні зліпили казахські та російські ЗМІ для тих студійних та мережевих заробітчан, для тих «гаварящіх голов», які менш чи більш успішно імітують те, що гордо звуть «міжнародним експертним середовищем».
Й практично ніхто з того середовища не спромігся пояснити незрячим гречкосіям очевидного. Наприклад, ніхто не ризикнув сказати, що січневі події у Казахстані, як і кожна вулична «стихія» в авторитарній системі, як і будь яка «технічна революція», має не дуже помітний, проте дуже міцний фундамент, побудований державними спецслужбами, найманцями пострадянських олігархів та силовими структурами феодальних кланів.
Ніхто не сказав: «Не дивіться на те, що відбувається на вулицях Алмати та інших казахських міст. Не втрачайте час на читання фейків про Аблязова, про бойовиків та про ісламських фундаменталістів. Просто слідкуйте за тими руками, що переставляють фігури на шаховій дошці державних добувних компаній Республіки Казахстан. Лише ці руки мають відношення до суверенної, а не технічної реальності».
А ще ніхто, зовсім ніхто не розповів про те, що вже багато років справжньою, глибоко вкоріненою ідеологією казахських владних еліт є націоналізм азійського типу. І ця ідеологія множить на нуль будь які спроби Путіна зробити Казахстан частиною свого проєкту «СРСР 2.0». Зрештою, нині туман розсіюється. «Колективний Токаєв» або з подачі сусіднього дракона, або й без нього використав війська Росії та її союзників для ситуативного прикриття блискавичної та ризикованої силової операції з нейтралізації Елбаси та його клану.
Чому Москва погодилася зіграти у цій виставі роль виробу для одноразового використання? «Авторитетні експерти» та глибоко обізнані «путінознавці» чомусь ігнорують це питання. Але це не означає, що правильна відповідь не відома. Вона відома. Радше за все правильною відповіддю буде: Москва погоджувалася на дещо перспективніше. Й, до речі, за певних обставин ще може отримати свою частину бонусів. Але це вже зовсім інша історія.
А нам залишається вивчити урок під гаслом «послати експертів лісом». Адже практично те саме середовище оточує нас тут, в Україні, нашвидкоруч зробленими, дешевими декораціями технічної реальності. Ми марно блукаємо між трьох намальованих дерев, твердо переконані, що опинилися у лісових хащах, населених монстрами.
Вдивляючись у сірі пейзажі теплої зими за вікном, ми переймаємося темним та небезпечним майбутнім, ми очікуємо відразу на кілька версій апокаліпсису. Хоча, насправді, попереду нас чекають, здебільшого, делеговані видовища. Падіння фанерних палаців, населених картонними дурилками.
Є, звичайно, направду обізнані люди, котрим відомо, що справжній локальний апокаліпсис вже відбувся. Що система «розпасовок» в цілому розписана на найближчі роки. Що невирішеними залишаються кілька другорядних питань, ситуаційно залежних від нічних страхів та дитячих фобій кількох загальновизнаних ідіотів. І що, як не парадоксально, усе розписане відбудеться незворотньо та незалежно від того, буде в нашій технічній реальності технічна війна чи її не буде.
Якщо буде, то жертви в ній будуть справжніми. Проте на тих рівнях, де все розписали, про такі речі думають в останню чергу. Адже сучасна політика не боїться жертв. Сучасна політика навчилася на жертвах заробляти. Вмонтовувати жертви у делеговані спектаклі для більшої видовищності.
Однією з відомих властивостей технічної реальності є її залежність від глядацької аудиторії. Нам показують те, що ми прагнемо бачити. І якщо ми налаштувалися на трагедію, то в режисерів технічної реальності не буди іншого вибору як переписати сценарій веселої британської комедії про полювання на бармаглота.
Тепер, на замовлення вічно занурених у травматичну меланхолію східних європейців, це буде гіпермодерна трагедія, у якій бармаглот перед загибеллю наробить лиха. Він буде плюватися вогнем, грізно рикати, кидатися бомбами та погрожувати усьому світові, але все закінчиться добре. На сцену вийде красива дівчина і заспіває про свободу, свіжий вітер і бажання змін. А переможці бармаглота, ще не змивши з себе бруду партизанських землянок, підхоплять її пісню на радість усього прогресивного людства.
У технічній реальності все завжди закінчується добре.
Як би там не було, вангую, що глядацька аудиторія отримає не лише адреналін, але й можливість багато років потому оспівувати вікопомні події. Що ще треба для зміцнення самобутності? Хіба б якогось рятівника. А ще краще – спасителя. Зрештою, гіпермодерна трагедія передбачає супергероя. І якщо у Казахстані таким супергероєм-спасителем призначено «колективного Токаєва», то батьківщина Гаді Савченко здатна обійтися без колгоспної підтримки.
Адже ми не дарма пройшли шлях.
