Війна й час

Війну зазвичай асоціюють із просторовими речами. Військові мапи, що показують саме просторове розташування сил, є своєрідними “іконами війни”. Навіть далекі від армії люди вдивляються в сині та червоні стрілки, у лінії, якими позначають фронти, у відмітки плацдармів і позицій. Людська уява доволі легко й невимушено єднає війну з простором. Це зумовлено її асоціативною та “картинковою” природою. Військовий успіх, як і військову поразку, звично маніфестувати через площу окупованого або ж звільненого простору.

Набагато складніше з’єднати в уяві війну з часом. З тим фундаментальним способом існування матерії, який нам важко візуалізувати. Циферблати та числовий хронометраж на екранах ґаджетів тут мало допомагають. Люди зазвичай (і дуже умовно) ділять війни на “блискавичні”, які тривають кілька днів, “недовгі”, перебіг яких обраховується тижнями, і на “довгі”, що тривають місяці, роки або й десятиліття. Історія зафіксувала навіть столітню війну, тривалість якої й визначила її назву.

Переможці гордяться саме блискавичними війнами, “війнами штабів”. Блискавичність свідчить про принципову, системну та цивілізаційну перевагу над супротивником, про успіх первинного плану, який не потребував подальшої корекції, про високий професіоналізм не лише тих, хто воює на полі бою, але й теоретиків штабістів, які вибрали правильну стратегію, точно розрахували кількість сил, ресурсів, військових і політичних зусиль, необхідних для того, щоб “прийти, побачити та перемогти”.

Час тут є принциповим чинником успіху. Саме час, а не простір. Тому що “час війни” є настільки особливим, руйнівним і невдячним, що його максимальне скорочення є завданням важливішим за всі можливі просторові військові маркери. Політики всіх часів і народів “замовляли” у своїх військових штабів, у своїх армій і флотів саме блискавичні війни.

Війна, яка задумувалася як блискавична, але чомусь стала довгою, навіть для переможця не є предметом гордості. Адже в довгій війні не ухилитися від виснаження всіх залучених сторін.

А ще довгу війну ніколи не вдається зробити продовженням довоєнного часу, органічною частиною неперервної епохи. Блискавичну війну не виходить “вписати” в наявний цивілізаційно-культурний дискурс. Довга війна завжди фіналізує довоєнну епоху і прочиняє браму епохи післявоєнної, руйнує всі попередні дискурси та запускає нові. Старому світові не пережити довгої війни.

Власне тому Путін замовляв своїм паркетним полководцям, своїм орденоносним шойгу й герасимовим блискавичну війну. Адже хай хто що каже, а Путін не збирався закінчувати, фіналізувати епоху пізнього Постмодерну, бо це була епоха його перемог, його повзучої реставрації імперії, яка добре йому вдавалася.

Це була епоха блискучого блефу, коли жалюгідна країна-бензоколонка отримувала визнання насправді великих держав. Коли безрідний директор бензоколонки сидів за столом G8 і на рівних грав у глобальні ігри зі світовими елітами, з господарями “старих” грошей, з носіями знакових імен, зі спадковими хазяями світу. І нікого не турбувало, що в директора немає економіки, що бензоколонка не здатна розвивати високі технології та не забезпечує більш як третині своїх школярів доступу до теплих вбиралень із ватерклозетами.

А ще всім споживачам блефу не ставало волі перевірити на практиці, чи є в директора бензоколонки та страшна, та непереборна сила, про яку він постійно всім нагадував. Чи насправді його армія є другою у світі, чи його ракети дійсно долітають до намічених цілей. Чи в день “Х” його ядерні бомби насправді вибухнуть, а не смішно перднуть, розкидаючи полями те, що в них запхали замість збройного плутонію.

Чому путінський блеф вдавався? На те було багато причин, перелік яких лежить за межами цього есе. Але варто зауважити, що це був не єдиний великий блеф пізнього Постмодерну. І “заколот глобальних шулерів”, попри всі запевнення, таки мав місце.

Зрозуміло, що таку зручну епоху гріх було закопувати на цвинтарі історії. Путін і не збирався цього робити. Він був абсолютно впевненим, що масштабна фаза війни з Україною буде блискавичною. Що все відбудеться швидко, що світ змириться. Що “заколот шулерів” триватиме. І коли бліцкригу не сталося, відлік мирного часу припинився, а час війни, хвилина за хвилиною, почав працювати проти московського ідеократа. Адже це вже час нової епохи. І “колективний Путін” не має ані її адекватного розуміння, ані притомної назви для неї, ані стратегічного розрахунку.

Хтось скаже, що й ніхто не має. І загалом матиме рацію. Проте всі, окрім “колективного Путіна”, мають що запропонувати новій епосі. Китай залишається світовою майстернею ширпотребу. США – технологічним та інноваційним лідером світу. Європа – територією комфортних і стильних присмерків великої цивілізації. Південно-Східна Азія – заповідником економічних драконів. Індія залишається вічно перспективною батьківщиною слонів. Туреччина – караван-сараєм для двох континентів. Іран – впертим ізгоєм. Україна травматично переходить зі світової провінції смислів до світового центру смислів і також залишається. І лише Росія множиться на нуль і не залишається.

Теперішній “час війни” закладає новий темп, ритм і смак майбутнього мирного часу. Принципова (і водночас фальшива) неквапливість пізнього Постмодерну зримо вичерпана. Саме тому нині неможливе повторення ситуації 2014 року, коли криваві події на Донбасі повільно вібрували в міжнародному вакуумі, у межичассі делегованої страхом байдужості.

Страх залишився. І політичними нащадками Обами, Меркель та Олланда стали (на жаль) не Черчилль із Рузвельтом. Проте нові політичні лідери Заходу, на відміну від московського паханату з його совковою “паралельною реальністю”, добре відчувають темпоральні запити нової епохи. Вони розуміють, що час прискорився, що він став особливим, що він пропонує нові можливості прискореного звільнення від спадку минулого. Наразі насамперед звільнення від усім набридлої цивілізаційної пухлини, що п’ять століть тому замешкала на континентальних рівнинах Євразії.

Саме в цьому стратегічному аспекті час працює на нас, на Україну. Але це зовсім не означає, що українці є володарями часу. Історія відкриває нам можливість діяти та перемагати в його ритмі й темпі. Історія пропонує нам новий час, як хвиля пропонує себе серферові. І поки ми будемо діяти суголосно часові, наш ворог постійно запізнюватиметься, він буде спочатку на крок, потім на два, а відтак і на три кроки позаду нас. Він залишиться в позачассі. Блукатиме між трьох дерев своїх архаїчних фантазій. Бурмотітиме щось про колишні перемоги та придумані досягнення. Він буде збирати за нами відбуті смисли, як трупи своїх вояк.

Якщо ж ми не скористаємося цією унікальною пропозицією, якщо ми будемо оглядатися на минуле, боятися та гальмувати, ми втратимо темпоральну хвилю, яку осідлали такою дорогою ціною.