Втеча з Острова запізнення

Попри заявлені соціологами зсуви у сфері народних настроїв і популярних суджень, “прості українці” й далі дивують світоглядним консерватизмом. Якщо не світоглядною архаїкою. Вона проявляється, зокрема, у тому колективному дитячому здивуванні, яке супроводжує майже все, що вибиваєтьсяіз шаблонів. З тих давніх стереотипів, що, здавалося, втратили актуальність ще наприкінці 80-х років минулого століття.

Насправді ні, не втратили. Бо ж і далі живуть у запитаннях:

“А чим ми потім будемо розраховуватися із Заходом за їхню допомогу?”

“А якщо перейдемо на польське Різдво, то вже не будемо православними?”

“А що, будемо тепер латинкою писати, бо ж московські букви нам заборонять?”

Вони, ті “прості”, і досі мислять стереотипами “старих пісень про головне”, в основі яких відгородження від усього незвичного та настанова на колективне виживання. Їм і нині “припевать лучше хором, лучше хором, лучше хором”. А ще за широкою спиною начальника, якого не гріх тихо проклясти.

Відповідно, панівне в українському суспільстві бачення навколишнього світу все ще формується провінційним відстороненням від усього складного, від усього, що потребує особистої ініціативи, нестандартності й парадоксальності мислення.

Це, серед іншого, стосується і народного бачення російсько-української війни або лише як історичної приреченості, або ж, навпаки, як прикрого збочення, інспірованого травмованим індивідом із необмеженою владою. Та й публічні інтелектуали переважно розглядають війну або в контексті безглуздої спроби реставрації мертвих сенсів (радянської ойкумени), або ж у контексті історичної боротьби українців за власну ідентичність. Тобто в уявленнях політичної феноменології, сформованих більш як століття тому.

Іноді народні міфи про “війну як приреченість” і “війну як збочення” переплітаються у вузьких світах “людей базару” в дивні мисленнєві конструкції, де війна одночасно й неминуча, і “вигідна лише політикам”, де всіх героїв давно зрадили й прирекли, але перемога буде вже літом. Жіночка, відважуючи покупцеві два кіло яблук, розповідає про те, що “китайці вже забрали Путіна на лікування, а воює його двійник, якому заплатили американці”. Можна було б посміятися, але базарне середовище одностайно підтримує цю ахінею. Бо так воно бачить цей світ. Бо воно все ще на Острові.

У нас якось не прийнято, не звично й не коректно розглядати російсько-українську війну як один із багатьох фронтів мінливої та багатоликої “війни часових потоків”. Не звично розмірковувати про те, що причини її закорінені не в сивій давнині, не у війнах цивілізацій. А лише в існуванні своєрідного “простору уповільнення”, викликаного тим, що традиційне домінування общинно-колективістських, патріархальних, державоцентричних суспільних форматів на Євразійському континенті породило такий собі Острів запізнення. 

І з кожним роком Острів запізнення все більше й більше відстає від глобального локомотива — умовної “Океанії”, Атлантичної цивілізації, світу Гіпермодерну.

Є спокуса окреслити кордони Острова державними кордонами Китаю, РФ та КНДР. Насправді він більший. Насправді Україна ще не залишила його берегів остаточно. І народна “політологія з базару” тому зайве підтвердження.

Фундаментальна відмінність Острова — не цивілізаційна, а темпоральна (часова). Течія історії на ньому повільніша, аніж на просторах вільного світу. І повільність ця комплексна. Вона має і несвідомий рівень, і свідомий. Вона очевидно вигідна корумпованій і неповороткій владі, яка паразитує на “вічно запізнених”. Вона зручна й нижчим кастам, бо не вимагає від них ані напруженого мислення, ані напруженої роботи. Недарма улюбленим аргументом радянських пропагандистів у їхній критиці Заходу була страшилка про “потогінну систему”.

Швидкість подієвих потоків Гіпермодерну викликає в мешканців Острова когнітивний дисонанс, фронтальне несприйняття, страх і відчуження. Вони почуваються мешканцями фортеці, оточеної ворогами. Цим фантастичним ворогам, що “неправильно” й “беззаконно” існують у ворожому швидкому часі, мешканці Острова придумують фантастичні якості, мотивації та назви: нацисти, збоченці, натовці, ліберасти тощо.

Відповідно, владні еліти Острова означують постійне відставання свого “суверенного часу” від “суверенного часу” світової централі як позитивну особливість, зумовлену, буцімто, “високим рівнем духовності”, особливими “скрепами”, милістю Божою, віковими традиціями, вищою культурою, вселенською відкритістю загадкової душі тощо. Звичайна міфологія ображених та відсталих. Тих, що не встигли (не змогли) заскочити в темпоральний поїзд актуальності й залишилися на пероні.

Російсько-українську війну, що почалася у 2014 році, породив не хворий мозок московського деспота, а “темпоральний розлом” між умоглядним часом Острова, від якого Україна поступово відділяється, й умоглядним часом “океанської” цивілізації Гіпермодерну. Переналагодження українського “глибинного годинника” на швидкий час умовної “Океанії” триває з кінця 80-х років. Воно прискорилося після початку війни, а ще більше — з лютого 2022 року, але, всупереч популярним в Україні міфам, “суверенний час” українського суспільства все ще поступається швидкістю “суверенному часу” “Океанії”.

Московію-РФ у цій парадигмі можна розглядати як одну з найбільш “темпорально забетонованих” частин глобального Острова. Усе, що зумовлювало там позитивні стратегічні зміни, приходило ззовні. Поштовх до політичної консолідації родових еліт, що є фундаментом московської державності, був зовнішнім. Він виходив від варягів, київських князів, володарів Улусу Джучі. Державною (політичною) релігією Московії стала запозичена візантійська ортодоксія. Перші групи інтелектуалів, завдяки яким сформувалося імперське самоусвідомлення Московії (концепція Третього Риму та візантійського спадку) також були грецького й українського походження.

У 20–30-ті роки XX століття умоглядний час ранньої совдепії пришвидшився завдяки соціальній енергії мільйонів вихідців із західних губерній колишньої Російської імперії, що отримали доступ до освіти й керівних посад. Але після повалення Хрущова закладена у фундамент Московії “програма уповільнення” знову перемогла. “Лапотная Русь” дугіних і малофєєвих знову взяла гору над модерними надбудовами та “швидкими” осередками вільного мислення. І розпад СРСР не запобіг цій реставрації. Навпаки, без України й країн Балтії імперія швидко повернулася до рідних практик патріархального безчасся.

Відповідно, російсько-українська війна з боку Москви є “війною страху” перед сучасним швидким часом. Колективний путін намагається максимально розширити та укріпити Острів, узаконити легітимність острівного “годинника” на міжнародному рівні. А для цього, зрозуміло, необхідно довести, що цивілізація Гіпермодерну є присмерковою, збоченою та веде до глухого кута.

З боку України це темпоральна війна за остаточну втечу з Острова, за повернення в простір швидкого та гнучкого, рідного нам “суверенного часу”. Темпоральний характер війни, серед іншого, чітко проявляється в способі її ведення. Що може краще слугувати ілюстрацією середовища “вічно запізнених” за армію зеків, що хвиля за хвилею приречено сунутьназустріч невблаганній смерті.

Серед джерел цієї війни немає ані приреченості, ані збочення. Зате є імперативна “несумісність часів”, яку провінціали маскують під цивілізаційний розлом та історичну долю. І якщо свій суверенний час ми вже відчуваємо чітко і ясно, то до відчуття “своєї цивілізації”, на жаль, ще далеко. Тому ми й далі чутимемо в запитаннях людей із маршрутки дитяче здивування тим, що для декого є очевидним. Адже прихильність до імперських хорових співів одним лише пришвидшенням внутрішнього годинника не подолати.