З кінокамерою по Україні: американець, а слідом КДБ

З кінокамерою по Україні: американець, а слідом КДБ
У червні 1971-го американський продюсер і кінорежисер українського походження Ярослав Кулинич вилетів до СРСР знімати документальний фільм про художній музей Ермітаж (Ленінград, нині – Петербург). За місяць перед цим звернувся до радянських офіційних органів по дозвіл зробити також другу стрічку – про Україну. То була його давня мрія. Але дістав відмову.

Натомість після завершення знімання у Ленінграді вирішив проїхатися по Україні й зафільмувати аматорською камерою все, що вдасться. Адже залишив рідний край 18-річним юнаком у 1944-му.

У Львові зупинився в готелі “Інтурист”, а зранку вирушив до Карпат. Там відбулася несподівана зустріч зі шкільним приятелем Іваном Болеховим, який запропонував з’їздити до рідного села Мужилова на Тернопільщині, побувати в батьківській хаті, навідати рідних.

Ярослав заперечив, мовляв, його дружина нещодавно приїжджала в Україну з туристичною групою, хотіла відвідати малу батьківщину, теж на Тернопільщині, їй заборонили. Вона самовільно поїхала на таксі, але щойно сіла з родичами за стіл, до хати увійшли четверо кадебістів, запхали її в автівку і відвезли назад до готелю. Іван заспокоїв: якщо зараз (був пізній вечір) рвонути на таксі, а зранку повернутися, ніхто не дізнається.

Дотримувалися всіх правил конспірації. “В одному таксі приїхали на Львівський двірець, – згадував Кулинич, – пересіли в друге й у дорогу – це приблизно 121 км”. Водій наполегливо намагався розговорити Ярослава: спочатку лаяв Кремль, потім заявив, що був зв’язковим в УПА. Американець завбачливо відмовчувався.

О першій годині ночі Кулинич увійшов до хати, де минуло його дитинство. Сполохані сестри швидко накрили на стіл, племінники оповістили інших родичів і сусідів. Дві години застілля пролетіли, наче мить. О третій гості виїхали назад на тому самому таксі.

Уранці до режисера в “Інтурист” прийшли кадебісти й забрали його на допит. Заявили, що він порушив закони перебування в СРСР. Проте поводилися ввічливо, майже дружньо. Усе з’ясувалося наступного дня, коли Кулинича знову потягли на допит і запропонували співпрацю. Лише тоді він зрозумів – і потім написав у спогадах, – що Івана Болехова підіслав КДБ, а поїздка до Мужилова знадобилася як підстава для виклику на допит, щоб завербувати. Від пропозиції відмовився. Кадебісти заявили, що в Києві розмова буде продовжена.

Після допитів (слідчі залишали йому не так багато вільного часу) ходив по місту і фільмував: службу в соборі св. Юра, Личаківський і Яновський цвинтарі, панораму Львова з Високого замку, чорний ринок. Відзняті плівки віддав стареньким американським туристам, які мешкали в “Інтуристі”, з проханням, коли повернуться до США, відправити на його адресу.

На аеродромі, де Ярослав чекав на літак до Києва, підійшов до нього кремезний чолов’яга й голосно заспівав “Ще не вмерла Україна” (тоді заборонений твір). Кулинич зрозумів, що то провокація, і стояв мовчки.

У Києві до готелю “Либідь” прийшли кадебісти й повезли кінорежисера на допит. Залякували (показали Кулиничу досьє на нього – грубезну теку), вимагали, щоб передав їм свою стрічку про Світовий конгрес вільних українців, погрожували (“Ви творите фільми, і всі вони антирадянські. Якщо не перестанете, ми знайдемо вас на краю світу і зробимо з вами порядок”, – так він запам’ятав їхні слова), знову намагалися завербувати.

Усе, що відзняв у Києві: вулиці, службу у Володимирському соборі, Кіностудію ім. Довженка, Байкове кладовище, передав зі старенькими туристами до Америки. У той самий спосіб переправив плівки зі кадрами з Канева, Харкова, Полтави, Одеси. Запобіжні заходи виявилися незайвими, адже в київському аеропорті, звідки кінематографіст відлітав до Відня, йому невипадково влаштували справжній трус.

З тієї подорожі Кулинич змонтував кольоровий двогодинний фільм “Поїзд в Україну” (фільмував здебільшого із вікна поїзда – це визначило назву й жанр стрічки). Закадровий текст, написаний поетом Леонідом Полтавою, прочитали студенти Студії мистецького слова Лідії Крушельницької в Нью-Йорку Наталка Чума та Ігор Раковський.

Прем’єрні покази відбулися в Українському народному домі (Нью-Йорк) 3-6 лютого 1973-го – інколи по 2-3 сеанси на день. Відтак фільм демонстрували в містах США й Канади, де є українські громади. Для багатьох глядачів то був ковток свіжого повітря – можливість побачити відбудовану й перебудовану Батьківщину. Люди підходили до автора, дякували й допитувалися, як він зумів зробити такий чудовий фільм.

Впливова українська газета “Свобода” (штат Нью-Джерсі, США) у розлогій рецензії зауважила, що автору вочевидь заважала “заборона фотографувати будь-що інше, крім спеціально призначених місць і предметів”. Але загальний висновок видання зробило позитивний: “Те, що ми побачили через усі «ніззя», усе ж дуже цікаве для нас і навіть для нашої молоді”.

Водночас фільм наразився й на шквал критики. Мовляв, нічого не сказано про русифікацію України, закріпачення в колгоспах, репресії КДБ тощо. Режисер навмисно захопився солодкавими краєвидами, переконуючи, ніби в Україні все гаразд, щоб діаспора не підтримувала подальшу боротьбу проти комуністичної диктатури. Рецензент українського “Нового шляху” (Вінніпег, Канада) закинув Кулиничеві… кремлівську пропаганду. Ще і звинуватив у фальшуванні: на його думку, “лани широкополі” з копами снопів і подвір’я з курками, качками й коровами знято не в Україні, а десь у Словаччині або Румунії. А служби в храмах – звичайна показуха комуністів, щоб продемонструвати, ніби вони не переслідують релігію.

Упродовж наступних двох десятиліть Ярослав Кулинич не приїжджав до України. А в 1990-му зняв у Софійському соборі в Києві інтронізацію Патріарха Мстислава. Відтоді чи не щороку відвідував Батьківщину і зробив про неї ще кілька фільмів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *