Зеленський vs Залужний

Чи є конфлікт між президентом Зеленським і головнокомандувачем Залужним та чи може він перерости в протистояння армії й держави?

Навіть впливові західні видання, як-от The Economist, пишуть про дедалі глибші непорозуміння в українському військово-політичному керівництві. Кажуть, диму без вогню не буває, до того ж ця тема вже так часто ставала топовою в українському медіапросторі, що можна припустити її реальні підстави.І хоча Україні зараз не потрібні внутрішні міжусобиці, надто на тлі проблем з американською допомогою та блокадою на західному кордоні, ще менше їй потрібні бунти. Особливо загрозливо, коли ставку на конфлікт влади та армії роблять опозиційні політичні сили, які прагнуть усунути чинну верхівку, щоб самим обійняти керівні посади.

Проте насправді можливі непорозуміння між оточенням президента Зеленського та командуванням ЗСУ є цілком закономірними: за два роки спільної роботи в кризовому режимі між людьми трапляються перепалки та конфлікти. Історики описують випадки, що навіть Сталіна генерали обкладали лайкою під час військових нарад у роки Другої світової війни. Тож нічого дивного, що відносини між військово-політичним керівництвом у демократичній країні в стані війни відрізняються від зразково-трафаретних заяв у стилі Північної Кореї. Проте важливо, щоб конфлікти між ними та їхні амбіції знову не призвели до поразки та втрати державності, як це було на початку XX століття.

Непорозуміння між військово-політичними елітами зазвичай посилюються у двох випадках: коли близька перемога і варто думати про майбутні вибори та посади й коли ситуація стала патовою та відбувається важкий пошук рішень для кардинального перелому. Здається, що України зараз стосується другий варіант, за якого сторони не можуть знайти компромісу, поступитися одна одній, що виливається в публічну площину.

Ці ймовірні суперечності можна аналізувати залежно від погляду політичних таборів. Одні кажуть, що коли керівництво ЗСУ озвучує потребу мобілізувати пів мільйона чоловіків, а президент країни не бачить потреби в такій кількості рекрутів, то слід вибирати між позицією професійного військового генерала та вчорашнього коміка. Інші ж вказують на те, що в західній пресі прямо констатують: рекомендації, що їх розробили експерти НАТО, українське військове керівництво проігнорувало. Як зазначає американське видання The Washington Post, генерал Міллі висловлював розчарування методами українського контрнаступу й під час дзвінків Залужному запитував: “Що ти робиш?”. І хоча такі зауваження з боку євроатлантичних чиновників можуть розглядатися як розбіжності практиків із кабінетними теоретиками, які до того ж не надали Україні авіації для контрнаступу, ця ситуація є не найкращою моделлю взаємодії з партнерами, від яких ми критично залежимо.

Парадоксально, що в країні, яка зазнає неприхованих труднощів у війні, сама ідея заміни військового командування викликає шквал критики й навіть погроз розпочати масові заворушення. Така зміна ніколи не розглядалася як трагедія, а була звичною практикою для країн, що воюють. Під час воєн часто змінювалися воєначальники, головнокомандувачі та генерали. У Другій світовій генерали, які очолювали військові відомства на першому етапі війни, рідко залишалися на посадах до завершення конфлікту. Хтось був сильним в обороні, а комусь краще вдавалося вести наступальні операції.

Не тільки дивним, але й небезпечним є те, що частина українського суспільства, розчарувавшись у попередніх “народних месіях” на кшталт Віктора Ющенка чи Надії Савченко, і далі створює нових кумирів, навіть якщо ті не мають для цього великих досягнень. У нас чомусь повторюється радянська пропагандистська практика: воєнні перемоги оголошуються результатом геніальності славних воєначальників, водночас ніхто не знає імен покалічених солдатів, які зробили можливими ці перемоги. Українці чомусь і далі шукають батька нації, гетьмана й заразом борця з корупцією, навіть коли потенційний кандидат в інтерв’ю стверджує, що звільнені “військкоми”, попри свою корумпованість, забезпечували результат. Якщо можливі наміри кадрових змін в армії викликають мало не заклики до революції чи до протистояння військового й політичного керівництва в умовах, коли ворог просувається вулицями Авдіївки, а допомоги із Заходу немає, залишається риторичним запитання: чи в нас усе гаразд із суспільною свідомістю?

Деякі сили, не маючи власного достатнього рейтингу, не проти використати авторитет генерала Залужного й навіть розкрутити в інформаційному просторі його культ, щоб потрапити на владний Олімп. Проте риторика про незамінність командування в умовах, коли весь минулий рік спонукав наших західних партнерів до скепсису та зменшення військово-фінансової допомоги, видається не лише не обґрунтованою, але і прямо деструктивною.

Конфлікти та міжусобиці між українцями — якраз те, що зараз найбільше потрібно Кремлю, який за весь минулий рік спромігся захопити лише один райцентр на українському Донбасі. У добу Національно-визвольних змагань 1917–1921 років українцям бракувало національної єдності. Поки народи Польщі чи Фінляндії об’єднувалися для відсічі московсько-більшовицькій навалі, українці були поглинуті взаємною боротьбою. Директорія проти гетьмана Скоропадського, махновці проти петлюрівців та анархія отаманщини призвели до московської окупації України. Розплатою за національні міжусобиці стали три голодомори й страшні сталінські репресії, Друга світова війна й сім десятиліть тоталітарної неволі. Ще перед тим Україна втратила шанс у період Руїни, коли чи не кожен полковник хотів бути гетьманом, а країна роздиралася між Москвою, Варшавою і Стамбулом, поки старшина шукала серед них менше зло. У наш час війна зайшла в позиційний клінч після героїчних успіхів 2022 року. Для виходу з нього потрібні нові рішення, а не чергова боротьба за гетьманську булаву.

Спроби розхитати ситуацію навколо можливих кадрових змін на ґрунті протиставлення виборних політиків і призначених чиновників є однією з найбільших загроз українському суверенітету після відступу російських військ з-під Києва. Між іншим, саме до бунту проти “київського режиму”закликають українських військових російські пропагандисти. Ворог уже другий рік не припиняє поширювати повідомлення та пропагандистські листівки, написані навіть українською мовою, із закликами до походу на Київ, констатуванням “зради українського керівництва” тощо. Москва хоче знову за принципом “розділяй і володарюй” здолати й підкорити нас нашими ж руками.

Скандал в українському медіапросторі навколо можливої відставки Залужного підтвердив, що українцям варто опанувати емоції й політичні антипатії заради збереження стабільності в тилу держави, що воює, а також більше дотримуватися інформаційної гігієни й не робити з мухи слона.