Земляне лоно

Земляне лоно
Здається, найдовша цивілізаційна спадковість у нашій культурі пов’язана з різноманітними підземними схронами і сховками. Ми бачимо впевнену та стрижневу українську традицію специфічного єднання з землею. Єднання через цінності, які довірені безмежному – і від того надійному – земляному лону. Звідси й золоті скарби гетьманів та опришків, тайники для різноманітних “пропалих грамот” і закопані на городах бідони з іконами та партизанськими документами.

Де шукати коріння цієї традиції? Відповідь, здається, лежить на поверхні. Століттями, якщо не тисячоліттями, землі України являли собою щось на кшталт “транзитного коридору” для народів, які йшли зі Сходу на Захід. Ще у II тис. до н.е. войовничі племена так званої курганної культури розпочали це континентальне ралі, дощенту знищивши давню рільницько-скотарську цивілізацію, яка майже тридцять століть мирно панувала на берегах українських річок.

Мало хто з людей колісниць і кибиток затримувався тут, адже кочовики мріяли не про відкриті крижаним вітрам сухі степи, а про здобич, яка ховалася за мурами багатих західних міст, про вкриті високою травою середземноморські долини, про береги теплих морів, де зима триває лічені тижні. Тому кочові народи проходили через наші землі хижацьким маршем, перетворюючи все тутешнє на ресурс для своїх походів.

Вони не лише грабували городища, капища й могили, витоптували городи й випалювали ліси. Вони забирали місцевих до свого кочового життя, формуючи з них допоміжні загони й обозну обслугу. І коли чергова орда назавжди зникала за західним обрієм, вона залишала після себе цивілізаційну порожнечу. Територію без населення. Якщо, звісно, не зважати на тих, хто навчився ховатися під землею.

Люди нашої доби недооцінюють ваги підземель в історії. Живучи в безпечному світі, вони готові й посміятися з тих, кого тисячі років тому доля заганяла до печер. Деякі вітчизняні інтелектуали, зачувши про парадигму “земляного лона”, грішать такою зверхністю, полюбляючи цитувати іронічний уривок із роману Віктора Пелевіна “Чапаєв і Пустота”, де йдеться про “підземний сміх” як маркер таємної свободи:

“…У середньовіччі на Румунію часто нападали усякі кочовики, і тому їхні селяни будували велетенські землянки, куди, лише побачивши хмару пилу на обрії, хутко зганяли свою худобу. Самі селяни також ховалися до тих землянок, а позаяк ці споруди були ретельно замасковані, кочовики нічого не знаходили. Селяни зазвичай поводили себе під землею дуже тихо й лише іноді, коли їх надміру переповнювала втіха від того, що вони усіх перехитрили, вони, затискаючи рота рукою, тихо-тихо реготали. Так от, таємна свобода, сказав цей румун, це коли ти сидиш поміж смердючих цапів та баранів і, тицяючи пальцем догори, тихо-тихо смієшся”.

Зрозуміло, що наведений текст не зовсім про середньовічних румунських селян. Радше зовсім не про них. Тих селян притягнуто лише як “ілюстрацію”. Пелевін, пишучи про підземний сміх, знущається з тих російських інтелектуалів, які під пресом авторитаризму (нині – путінської автократії) полюбляли й полюбляють теревенити про якусь там “таємну свободу духу”, виправдовуючи нею свою лояльність режиму, політичну безхребетність, і брали (беруть) у свідки Пушкіна з його віршем “К Плюсковой”, де той писав, що саме завдяки коханню й таємній свободі він став “эхом русского народа”.

З іншого боку, цей уривок направду показує реалії IX-XIII ст., коли печеніги і половці здійснювали набіги на Придунайські землі й території Східних Балкан. Україна, більш відкрита до кочової степової інвазії, перебувала в схожій ситуації набагато довше.

Саме тому цивілізаційна спадковість в українських землях багато чим завдячує підземним схронам. Історики часто згадують Холодний Яр як одне з тих місць, де від язичницької доби й до часів Гетьманщини зберігалася спадковість колективної пам’яті. Знаменита система печер і штучних хідників під Холодним Яром, що була обжита людьми з незапам’ятних часів, могла бути одним із тих “підземних міст”, де корінні племена Придніпров’я перечікували навали зі сходу, де зберігали не лише худобу і збіжжя, але й те, що ми звикли називати “традицією”.

Земляне лоно було для них не просто символом неперервності та спадковості. Воно в прямому сенсі зберігало генетичний спадок найдавніших часів. Біля Мотронинського монастиря було знайдено не тільки житлові печери й печери-комори, але й такі “центрові” об’єкти регулярного людського поселення, як підземну церкву та підземну в’язницю.

Печери Холодного Яру малодосліджені. Зрозуміло лише, що доступний теперішнім спелеологам сектор підземного лабіринту – тільки мала частина велетенської “ризоми”, яка за давніх часів розгалужувалася на десятки кілометрів, сягала берегів Дніпра та укріплень Чигирина.

Нам тепер важко уявити побут і спосіб мислення тих людей, які значну частину свого життя проводили під землею і для яких збереження таємниці підземного міста дорівнювало збереженню життя цілого народу. Безумовно, практична та ритуальна сторони цього “життя з таємницею й у таємниці”, що реплікувалися з покоління в покоління, вибудували стрижневі колективні патерни, які й досі визначають ментальність українців, особливості їхньої суспільної комунікації, зокрема шаблони “ухиляння” мовлення від фронтальних ситуативних маніфестацій і конкретики називання.

Недарма Оксана Забужко в романі “Музей покинутих секретів” бере за стрижневу метафору твору дівчачу гру в “секретики” – маленькі підземні сховки, куди діти ховали свої скарби, попередньо вистеляючи ямку блискучим матеріалом на штиб фольги з обгорток шоколадних цукерок:

…Головна функція «секрета» полягала не стільки в тому, щоб бути гарним, скільки в тому, що, крім його творців — чи як тут сказати, «творкинь»? — крім двох-трьох подружок, які його робили, більше ніхто про нього знати не мав права, так що й хвалитись його красою не було перед ким — конспірація зберігалась якнайсуворіша! Назавтра приходили на те саме місце — його як-небудь позначали, зламаною гіллячкою, камінчиком, — і перевіряли, чи «секрет» не порушено. Це такий був ніби ритуал довічної дружби…”

Ще одним “земляним” ключем до колективної пам’яті – а тому й до колективної ментальності – українців є архетип скарбу. З давніх часів нашу громаду бентежать і непокоять втрачені скарби. У 90-ті це були “золото комуністичної партії” і “скарб гетьмана Полуботка”, пізніше додалися “золотий батон Януковича” й та таємнича підземна зала, де, як розповідають ЗМІ, один із президентів України зберігає кешу ледь не на півтора мільярда  чи то гривень, чи то доларів-євро.

Архетип скарбу та його варіант – архетип “проклятого скарбу” – також закорінені в часи, коли наші предки протиставляли поверхневій силі орди заглиблення. Українська земля у прямому розумінні насичена заритими, забутими, проклятими та звичайними скарбами. У цьому можна переконатися, завітавши на будь-який антикварний ринок, де сидять перекупники “копаних монет”.

У цьому архетипі земляне лоно є хранителем чуда. Адже в нас вірять: того дня, коли над нашими землями знову згуститься темрява, закопані предками скарби ледь не самі віддадуться в руки чи то яснооких підпасків, чи то командирів партизанських загонів. Хтось посміється і скаже: “Казка”.

Але мені, навченому обережно ставитися як до казок, так і до можливостей земляного лона, бігме, не до сміху.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Вежа зі слонової кістки Кітч всепереможний