До чергової річниці народження Степана Бандери за допомогою фотошопу було створено його портрет із нібито викладених на снігу трупів російських солдатів і розповсюджено в соціальних мережах. Ще раніше генерал Залужний поширив «селфі» на фоні фотографії Бандери, яка висить у його кабінеті. Президента Зеленського, котрий стримано ставиться до постаті лідера ОУН (Б), теж не відпускає нині історія. Редактор “The Economist” Аркадій Островський побачив у нього на робочому столі дві книги: «Нарис історії українського народу» Михайла Грушевського та «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна» Лоуренса Ріса.Однак, історія може бути корисною лише тоді, коли сучасники роблять з неї правильні висновки. В нашому випадку це, на жаль, не є очевидним.
Люди впевнені, що минулого змінити не можна. Люди вірять, що майбутнє пропонує чимало варіантів – потрібно лише зробити правильний вибір. Філософи переконують, що все це не зовсім відповідає дійсності.
«Думаючи про майбутнє, зазвичай, ми бачимо багато різних опцій і гадаємо, що нашим завданням є вибрати одну із них. Зате коли дивимося на минуле, то колишні події видаються нам неминучими. Цю перспективу потрібно розвернути: щоб змінити майбутнє, мусимо змінити й наше минуле. Тобто звернути увагу на те, що проминулі події могли піти зовсім іншим шляхом» – пише словенський філософ й інтелектуал Славой Жіжек у статті «Що б не сталося, буде неминучим». Він пояснює, що означає «змінити минуле»: «здійснити його реінтерпретацію таким чином, аби відкрити на майбутнє, відмінне від того, яке випливає з домінуючої в даний момент візії історії минувщини». Для того, щоб здійснити таку реінтерпретацію Жіжек пропонує скористатися постулатом французького мислителя Жан-П’єра Дюпуі про потребу впровадження нового поняття часу. А саме «часу проєкції» – «замкнутого обігу між минулим і майбутнім, всередині якого майбутнє твориться нашими вчинками за причиново-наслідковим принципом, а наші нинішні дії залежать від того, як ми бачимо майбутнє і як реагуємо на ці власні бачення».
Тепер спробуймо розглянути цю схему на прикладі популяризації образу Степана Бандери. Отже, яка в нас зараз домінує візія минулого, пов’язана з цим історичним персонажем? Частина українців – серед яких і народні депутати, і представники органів місцевого самоврядування, і священники, і культурні діячі з журналістами разом – в день народження Бандери вшановують його публічно як видатну постать, національного героя тощо. Така «бандероманія» викликає нерозуміння й невдоволення в інших країнах, котрі мають про нього зовсім іншу думку.
Для польської держави – як міжвоєнної, так і сучасної – це образ безкомпромісного політичного терориста, відповідального щонайменше морально за масові вбивства цивільних поляків на території нинішньої Західної України. Спецслужби СРСР цілеспрямовано формували образ Бандери як ідеальну «страшилку» для радянських громадян і як своєрідне «виправдання» жорстоких масових репресій проти населення окупованих Галичини, Закарпаття й Буковини. Цієї ж версії притримується й спадкоємиця Радянського Союзу – Росія. Для держави Ізраїль Степан Бандера – це образ лідера націоналістичного руху, відповідального в локальних масштабах за переслідування та винищення євреїв у часи Другої світової війни. Ну і тут виникає питання – ким мав би бути Бандера для держави Україна?
Якщо це герой, ім’я якого культивується і прославляється, тоді виникають питання про наші взаємини з Польщею, Ізраїлем та іншими країнами, котрі скоріш за все приймуть їхню версію оцінки цього історичного персонажа.
Зараз в час війни з Росією цю проблему зацікавлені сторони намагаються не загострювати, але в майбутньому про неї обов’язково згадають. І тоді Україні, котра ще довго потребуватиме зовнішньої допомоги і щирого відданого партнерства, «культ Бандери» може неприємно «гикнутися».
Як же ж цього уникнути? Може б і нам вдатися до реінтерпретації цього історичного факту. Гляньмо правді у вічі. Степан Бандера не був ані державним діячем, як Петлюра чи Грушевський, ані військовим полководцем, як Коновалець чи Шухевич, ані мислителем, котрий сформулював основи національної філософії чи національної ідеї, нехай хоч такі викривлені й однобокі, як у Донцова. Тому його портретам, погруддям, «іменам» не місце в державних установах, освітніх закладах, армії чи правоохоронних органах.
По-суті Степан Бандера був революціонером-недоучкою, радикальним націоналістом, жертвою репресій і врешті-решт «мучеником». Можливо його образ заслуговує на ореол «героя», але лише для бездержавного народу. Отже, на маломістечковому рівні чи й у приватному житті шанувальники Бандери можуть його возвеличувати скільки і як хочуть, тому що їхня інтерпретація минулого впливає на формування лише їхнього локально-приватного майбутнього. Інша справа держава. Якщо Україна хоче мати в майбутті більше шансів, ніж проблем, більше друзів, ніж ворогів, то й образ Бандери повинна реінтерпретувати з «національного велетня» на «народного героя». На суперечливого історичного персонажа, яким він насправді і був.
6 Comments