By Коли 2 вересня 1945 року закінчилася Друга світова війна, то між переможцями почалася війна нова, із не менш жорстким та бурхливим протистоянням.
Свій зовнішньополітичний курс різко змінили США й країни Західної Європи, з одного боку, та Радянський Союз і соціалістичні держави (т. зв. країни народної демократії), з іншого. Колишні союзники у боротьбі з фашистською Німеччиною поступово перейшли до протистояння політичного, яке згодом перетворилось на військове. Наслідком таких процесів стали збройні перегони й виникнення в політичній історії світу визначення “війни без війни” (“холодної війни”).
На тлі “народної демократії”
Радянський Союз нещадно окупував Східну та частину Центральної Європи, облудно проголошуючи заяви про самовизначення народів і лицемірно пропонуючи Заходу співробітництво. Чудово розуміючи ступінь більшовицької загрози Захід відмовився від подібної співпраці, тож усе знову повернулось до традиційної схеми визначення ворогів, із двома протилежними курсами у міжнародній політиці. Й безумовно, винуватцями цього були обидві сторони.
Держави Заходу надто боляче сприймали зростання ролі СРСР у міжнародних справах і утворення в Східній Європі групи країн соціалізму. Страх перед революційним рухом у власних державах і піднесенням національно-визвольної боротьби колонізованих народів призвели об’єднання Америки та капіталістичних країн Європи задля активної боротьби з комунізмом. Цей процес прискорювала і загострювала політика Радянського Союзу, що знову поверталась до думок про світову соціалістичну революцію.
Першими впливу такої тактики радянського керівництва зазнали країни народної демократії. В 1947 році на основі Комінтерну, який фактично був закордонним бюро ЦК ВКП(б), створено Комінформбюро – організацію, що активно втілювала в життя ідеї світової соціалістичної революції. Натомість США, які за роки війни перетворилися в наймогутнішу капіталістичну державу, все з більшою готовністю використовували свій потенціал, аби не допустити подальшої зміни ситуації в світі на користь сил соціалізму. “Доктрина Трумена”, військовий Північноатлантичний блок (NАТО) та низка інших заходів – етапи агресивної, й частково виправданої, політики Вашингтона у перші повоєнні роки. Але й СРСР також зробив певні кроки до конфронтації, до прикладу: поділ Німеччини (1946 р.), війна в Кореї (1950-1954 рр.) тощо.
Фултонський маніфест
Розпочата таким чином “холодна війна” різко загострила міжнародне напруження. На зміну національно-державним інтересам, що зуміли об’єднати протилежні за ідеологічними настановами табори задля боротьби з фашизмом, знову приходять класові інтереси. Враховуючи це, обидва блоки формують свою міжнародну політику.
Певним “ідеологічним маніфестом імперіалізму” на закінчення Другої світової і передвісником “холодної війни” стала промова Вінстона Черчилля, з якою він виступив 5 березня 1946 року в Фултоні у присутності президента США Гаррі Трумена та інших державних діячів. Черчилль проголосив “хрестовий похід проти соціалізму” й висунув програму “американсько-англійського світового панування не лише в наш час, а й на майбутнє століття”. Фултонські тези Черчилля пролунали як заклик до утворення англійсько-американського військово-політичного блоку, спрямованого проти СССР. Відверті слова колишнього британського прем’єр-міністра поставили офіційний Лондон у незручну ситуацію, тож уряд заявив, що промова Черчилля не відображає істинних поглядів британського Кабінету. Насправді ж Черчиллю вдалося викласти не лише основні принципи поточної політики західних держав, а й їхню генеральну політичну лінію на майбутнє.
Претенденти на світове панування розпочали курс на підготовку нової війни. Перші кроки проти СРСР і його союзників зробили правлячі кола США та Англії ще до завершення Другої світової. Навесні 1945 року Гаррі Трумен прийняв рішення проводити “жорсткий курс” стосовно СРСР, практичним виявом цього стало раптове припинення поставок Радянському Союзу по ленд-лізу. Згодом, після Потсдамської конференції, правлячі кола США та Великої Британії почали схилятися до усе гостріших форм “холодної війни” й розриву союзницьких зобов’язань військового часу.
У посланні Трумена до Конгресу США від 19 грудня 1945 року зазначено “про відповідальність США за світ. США – керівник усіх націй”. Уже в січні 1946 року Трумен закликав до використання сили США в боротьбі за світове панування, й саме вона мала б бути покладеною у взаємовідносини з іншими країнами. Пропаганда світового панування розгорнулася в США з небаченим розмахом й до неї активно долучилися політичні діячі, журналісти, керівники профспілок і т. д.
Політика обману
У цей же час СРСР окупував окремі країни Східної Європи й Азії, а потім встановив у них маріонеткові режими, розпочавши політику подвійних стандартів сучасного типу. Після цього Радянський Союз запропонував Заходу мирне співіснування (мирне змагання держав і суспільних систем, за якого народи могли б налагодити ближчі відносини), що було здебільшого політичною грою задля комуністичної експансії, чого й боявся Захід. У інтерв’ю закордонним журналістам Сталін говорив про потребу мирного співіснування, закликав до зміцнення політичних, економічних та культурних зв’язків зі США й Великою Британією, про готовність скористатися позичками і кредитами капіталістичних країн, буцімто необхідних для відновлення економічної потужності СРСР. Також Союз пропонував відмовитися від створення закритих блоків та угруповань, спрямованих проти інших держав.
Підпорядкувавши собі інші країни радянський уряд указував світовій громаді на потребу в більшій дієздатності ООН (при цьому в ультимативній формі вводить до неї делегації радянських України та Білорусі, збільшуючи кількість підконтрольних собі голосів) і нагадував, що СРСР ніколи не брав участі в угрупованнях, спрямованих проти інших країн. Прагнучи посилити вплив на національно-визвольні рухи, СРСР агітує світ за виведення військ ООН із чужих територій, й у грудні 1946 року вносить резолюцію “Про принцип загального врегулювання і скорочення озброєнь”.
Водночас маючи найбільшу армію в світі й брак ресурсів для її утримання, комуністичний уряд був змушений скорочувати сухопутні війська, направляючи демобілізованих на відбудову народного господарства. Звичайний післявоєнний вимушений процес подавався як мирна ініціатива й доброчинний односторонній крок. Масштабна демобілізація особового складу радянської армії розпочалась 1945 року й за три роки чисельність військових скоротилась з 11,3 млн осіб до 2,8 млн, та радянське військо все одно залишалось одним із найпотужніших у світі.
1946 року радянський уряд ставить у Раді Безпеки й на Генеральній Асамблеї ООН питання про перебування збройних сил країн-членів ООН на теренах інших неворожих держав і засуджує дії США, Англії та Франції, які й далі утримували війська у окремих країнах Європи, Азії і Африки, й втручались у їхні внутрішні справи. Однак Радянський Союз чинив те ж саме.
Домігшись встановлення в країнах Східної Європи та Азії прокомуністичних чи прорадянських урядів, СРСР почав поступово виводити основні контингенти своїх військ, змальовуючи ці кроки як мирну ініціативу. До осені 1945 року підрозділи радянської армії вивели з Югославії, Чехословаччини, Норвегії. До травня 1946 року значну кількість військ виведено з Китаю та Ірану. На кінець 1948 року СРСР відкликав свої частини з Північної Кореї, натомість США залишив своїх військових там.
Поляризація
У 1946-1950 роках Радянський Союз відбудовував і розвивав свою економіку, аби могти вести рівнозначні зі США збройні перегони, зовнішньосоціалістичну і комуністичну агітацію, й зрештою, убезпечити себе від незадоволення власних громадян, які бачили високий рівень життя в Європі під час недавньої війни. Відповідно до цього СРСР будував свою зовнішню політику. Із кожним кроком ворожі сторони дедалі більше розходились у своїх поглядах, поки їх остаточно не розділила прірва “холодної війни”.
Відновивши свій економічний потенціал СРСР почав форсувати втрачений час. 25 січня 1949 року в пресі опублікували комюніке про створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Угорщини та Румунії (згодом до неї також увійшли Албанія та НДР). У відповідь капіталістичні країни заснували військово-політичний блок NАТО (Організація Північноатлантичного договору). 4 квітня 1949 року в Вашингтоні міністри закордонних справ 12 держав (Бельгії, Великої Британії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції) підписали пакт, що мав на меті скоординовану військову протидію комуністичній експансії. Натомість у 1955 році країни соціалізму уклали військово-політичний Варшавський договір. У подальшому було приборкано спроби Угорщини та Чехословаччини побудувати “соціалізм із людським обличчям”.
Так за п’ять післявоєнних років нещодавні союзники знову стали ворогами майже на півстоліття. Два політичних блоки випробовували сили в різних частинах планети, зокрема у війнах в Ефіопії, Єгипті, В’єтнамі, Лаосі й Кампучії (Камбоджі), у ізраїльсько-арабському протистоянні, громадянських війнах в Нікарагуа та Сальвадорі тощо. Фактично світ перебував на межі ядерного протистояння під час Карибської кризи та Берлінського інциденту в 1960-х роках. Та на щастя жодне з угруповань не відважилося зробити фатальний для цивілізації крок.
