By 
Від моменту проголошення в західноукраїнських землях Української Держави (згодом – ЗУНР) її керівні діячі намагалася вирішити й долю українського Закарпаття.
У грудні 1918 р., базуючись на соборницьких позиціях Тимчасової Конституції ЗУНР, ухваленої УНРадою 19 жовтня 1918 р., Є. Петрушевич вів нелегкі переговори з урядом Угорщини щодо Закарпаття. Дипломат наполягав, намагаючись водночас не порушити приязних відносин із сусідньою країною, що належність цих земель має визначити всенародний плебісцит і Паризька мирна конференція. Однак перемовини виявилися безрезультатними. Ба більше, угорська влада ввела війська до Ясіні, намагаючись цим припинити політичний рух українців-закарпатців.
3 січня 1919 р. на засіданні УНРади у Станіславі було ухвалене рішення про об’єднання ЗУНР з УНР. Тоді ж закарпатська делегація (Ясінська Народна Рада), що була присутня на зібранні, висловила бажання долучитися до Соборної України і попросила допомогти у звільненні від угорської влади. 4 січня 1919 р. народне віче українців у Сиготі ухвалило заяви своїх представників у Станіславі.
З огляду на загальновизнаний на той час принцип самовизначення націй, компактного розселення на власних етнічних теренах, українці Закарпаття де-юре мали таке право. Однак Україна, на відміну від інших країн, що претендували на ці терени – Румунія, Чехословаччина, не мала ні міжнародно-дипломатичних важелів, ні могутньої армії, тому Закарпаття могло розраховувати лише на допомогу у “приватній формі”. Державний Секретар військових справ Д. Вітовський отримав доручення щодо координації дій з закарпатськими повстанцями, надання їм військових (переважно інструкторів) та озброєння. Як свідчать спогади причетних до тих подій, зокрема політичного діяча Л. Цегельського, ці наміри ЗУНР були таємними, про них знали навіть не всі члени уряду.
На початку січня 1919 р., намагаючись вирішити справу до заключного акту об’єднання з Великою Україною, майже одночасно з Коломиї до Ясіні та зі Станіслава в Мукачеве залізницею виїхали дві експедиції українських військ. Коломийська група 8 січня 1919 р. взяла участь у проведенні повстання в Ясіні та відновлення там “Гуцульської республіки”, від імені якої у відозві від 10 січня було задекларовано приєднання до ЗУНР та Соборної України.
Намагаючись не довести справу до міжнародного конфлікту, уряд ЗУНР терміново направив до Будапешту ноту, де пояснив, що просування військ не спрямоване проти Угорщини, а є превентивною акцією, щоб випередити румунську та чеську окупацію, натомість з Угорщиною ЗУНР прагне мати дружні відносини і долю українського Закарпаття вирішувати спільно. Українські війська й надалі просувались, намагаючись витісняти підрозділи угорців та не призводити до сутичок. Водночас було прийнято рішення повідомити уряди Чехословаччини та Румунії про те, що війська на терені Закарпаття не вийдуть за межі етнічних українських земель.
Кількатисячне українське формування з буковинських добровольців, міліціонерів та військових Галицької Армії (ГА) зайняло адміністративний центр Мараморошу – Сигіт, а шлях до Хуста, де незабаром мав відкритися Всеукраїнський конгрес закарпатських українців, фактично був відкритий. На той час вважалося, що справа приєднання Закарпаття до ЗУНР є вже доконаним фактом. Однак 17 січня 1919 р. румунські війська перейшли кордон і зненацька заволоділи Сиготом, примусивши українців з великими втратами відступити. Намагаючись уникнути військового конфлікту з Румунією, військові ГА були терміново відкликані на територію ЗУНР, що значно знизило активність державотворчих процесів на Мароморощині. Станіславська група після звільнення низки населених пунктів та роззброєння угорських частин зазнала поразки під Мукачевим і через тиждень була вимушена повернутися на Галичину.
Третя залога ГА, що 19 січня 1919 р. вирушила із Самбора до Ужгорода, мала зайняти адміністративний центр і проголосити українську владу згідно з Конституцією ЗУНР та постановою УНРади від 3 січня 1919 р. про об’єднання всіх українських земель у суверенну державу. Отримавши терміновий наказ про виступ в Самборі, де розміщувався Запасний Кош, вдалося сформувати “окупаційний загін” в неповну сотню вояків з одним кулеметом. Командування переконало українських військових, що ця територія вільна від іноземних військових формувань. Загін, однак, наштовхнувся на чеські частини, які за мандатом Антанти окупували Закарпаття по демаркаційному кордону Ужок–Ужгород та р. Уж, а після безуспішних переговорів був змушений повернутися на територію ЗУНР.
Отже, січнева спроба ЗУНР допомогти закарпатським українцям у національному звільненні провалилась. Причина поразки полягала не лише у нечисленності “експедиційних військ” (в умовах пасивності Угорщини та доволі компактного розселення українців це, можливо, не було головним), але й у відсутності на тлі антиукраїнської пропаганди зв’язку та координації дій з місцевими громадсько-політичними силами, селянством, зокрема – на Мукачівському та Ужгородському напрямках, що не підтримали підрозділи ГА. Однак головною перешкодою державницького поступу у регіоні, окрім угорської армії, стала окупація краю регулярними військами Румунії та Чехословаччини.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
