Акула й катарсис

Нещодавно у Єгипті акула з’їла людину, яка, як виявилося, належала до ворожої нам спільноти. І мої друзі у фейсбуці дійсно тішилися тим, що тварина покарала москаля, хоча інші українці почали звинувачувати своїх співгромадян у розлюдненні росіян. Ще інші казали, що це не дегуманізація, що радіти смерті ворога — це практикувати ненависть, яка потрібна в часи війни. Я не тішився, але й не сумував. Мені просто начхати на росіян, я хочу, щоб вони зникли. Як і багато з вас, я слідкую за різними каналами інформації, які повідомляють про актуальні події війни. І хоча до повномасштабного вторгнення я вважав себе пацифістом, зараз помітив, що уважно розглядаю ролики, на яких наші військові знищують ворогів, що ховаються в окопах чи наступають, і навіть відчуваю певну сатисфакцію. Я хочу більше картинок насилля, я хочу, щоб ці гади вмирали!

Захоплення людей насильством — складна й багатогранна тема, яка стала предметом численних досліджень і дискусій. Деякі дослідники стверджують, що цей феномен може мати еволюційне коріння. Для наших предків спостереження за насильством і його розуміння могло бути корисним для виживання, оскільки давало змогу оцінювати потенційні загрози, вчитися на прикладах насильства й розробляти стратегії самозахисту. Тож можна припустити, що образи насилля формують важливий емоційний апарат. Для деяких людей приплив адреналіну та сильні емоції, пов’язані з насильством, можуть бути навіть привабливими. Люди можуть шукати насильницький контент як спосіб пережити ці сильні емоції в контрольованому та безпечному середовищі. Ми маємо природну цікавість до невідомого, огидного й темних сторін життя. Насильство, екстремальна й часто табуйована тема, може викликати зацікавленість і бути способом, щоб дослідити темні сторони людської натури або задовольнити свою цікавість до подій чи поведінки, з якими зазвичай не стикаємося у власному житті.

Хтось може зауважити, що наша фіксація на насиллі може бути також культурно зумовленою. Медіа та індустрія розваг часто додають насильство у свій контент через його привабливість і переконання, що воно привертає увагу людей. Зображення насильства у фільмах, телевізійних шоу, відеоіграх та інших формах медіа може впливати на вподобання аудиторії та сприяти нормалізації споживання насильницького контенту. Є дослідники, які твердять, що симуляція насилля в іграх і фільмах необов’язково призводить до того, що людина стає злішою і жорстокішою чи схильною до насилля. Водночас численні факти показують, що культури, де практикується “культурне насилля”(наприклад, є таке поняття, як “rape culture”, коли образи сексуального насилля стимулюють його в реальному світі), мають набагато вищий рівень реального насилля, ніж ті, де медіа є більш контрольованими.

Розмова про насилля і культуру така сама стара, як європейська цивілізація. Ще Платон та Арістотель сперечалися про те, корисними чи шкідливими є образи насилля. Вони послуговувалися словом, яке ми досі використовуємо в мистецтві, — “катарсис”. Греки вважали, що мистецтво може бути формою катарсису, а насильство є його частиною. Згідно з теорією катарсису, яку популяризував Арістотель, споглядання образів насильства на сцені (перегляд трагічних п’єс) дає людям змогу вивільнити агресивні та негативні емоції, тобто має терапевтичний вплив на глядачів і залишає в них відчуття емоційної рівноваги й очищення. 

Катарсис виник у давньогрецькій драмі, а згодом був прийнятий у психології, де описує процес очищення, вивільнення сильних чи стримуваних емоцій, особливо негативних, для досягнення емоційного полегшення або психологічного зцілення. Деякі теорії припускають, що вираження емоцій, як-от гнів або агресія, у контрольований і безпечний спосіб може призвести до відчуття полегшення і зниження емоційної напруги. Наприклад, фізичні вправи, художнє самовираження або розмова про свої почуття з людиною, якій довіряють, можуть забезпечити катарсис. Однак важливо зазначити, щоконцепція катарсису та його терапевтичні ефекти не є загальноприйнятими. Деякі дослідження ставлять під сумнів уявлення про те, що катарсис призводить до довготривалого емоційного добробуту або що він ефективно знижує агресію. Взаємозв’язок між катарсисом і емоційною регуляцією складний, а індивідуальні реакції можуть бути різними. Загалом катарсис пояснює процес емоційного вивільнення або очищення, але його точні механізми та ефективність для психологічного добробуту залишаються темами постійних досліджень і дискусій.

Образи насилля та катарсичний досвід є невіддільною частиною мистецтва, саме тому такі люди, як я, обстоюють свободу вираження, дають шанс досвіду огидного зробити нас кращими. Для художника процес творення мистецтва може бути катарсичним сам собою: він дає змогу заглибитися в підсвідомість, висловити свої найпотаємніші думки та почуття, знайти розраду або розв’язання проблем. Для глядачів сприйняття мистецтва також може бути катарсисом, оскільки мистецтво має здатність викликати сильні емоції, спонукати до роздумів і сприяти емпатії. Воно надає платформу для глядачів або слухачів, щоб з’єднатися з досвідом художника, пов’язати його з власним життям і, можливо, знайти катарсис, досліджуючи власні емоції через твір мистецтва.

Такі художники, як Вінсент ван Гог і Фріда Кало, використовували мистецтво, щоб висловити свій біль, внутрішнє сум’яття й особисту боротьбу. Письменники, як-от Вірджинія Вульф і Сільвія Плат, досліджували свої емоції та психічні стани через літературу. Музиканти часто вкладають свої емоції в музику, створюючи потужні композиції. Ларс фон Трієр, данський режисер, відомий своїми провокаційними й часто суперечливими роботами, досліджував тему катарсису у своїх фільмах. Він заглиблюється в інтенсивну і тривожну тематику, використовуючи насильницькі образи, щоб викликати сильні емоційні реакції в глядачів. Такі фільми, як “Антихрист” і “Меланхолія”, містять відверті сцени, що мають на меті спровокувати реакцію. Можна стверджувати, що фон Трієр прагне створити певну форму катарсису, підштовхуючи глядачів до конфронтації та вивільнення власних емоцій через досвід перегляду. Я можу засвідчити, що пережив катарсис саме завдяки фон Трієру. Однак його роботи часто нелегко категоризувати, а наміри режисера можуть бути складними та неоднозначними. Замість того, щоб давати прямі катарсичні розв’язки, деякі з його фільмів можуть навмисно залишати глядачів незадоволеними або без чіткого відчуття емоційної розв’язки. Його мистецький стиль відомий тим, що розширює межі, кидає виклик традиційному оповіданню та досліджує темні аспекти людської психіки.

Я впевнений, що мистецтво, у якому є насилля, дає людям змогу виражати та вивільняти свої емоції. Хай це відбувається через створення мистецтва чи через його переживання, трансформаційна сила художнього вираження може запропонувати розраду, зцілення та глибше розуміння себе й інших. Створюючи складне мистецтво або взаємодіючи з ним, люди можуть аналізувати свої емоції, думки й травми та опрацьовувати їх у безпечний спосіб.