Чому НАТО потрібна Україна?

На тлі цивілізаційного протистояння з РФ НАТО сьогодні потребує України не менше, аніж Україна НАТО, якщо західні еліти зацікавлені в оборонному, а не капітулянтському Альянсі.

Україна з НАТО в одному човні

Популярні класики психології та ведення переговорів рекомендують просити когось про щось не з позиції благання чи апеляцій до совісті, а демонструючи вигоди для сторони, у якої ми просимо. Українці чимало нагадували західним партнерам про Будапештський меморандум, просили прийняти до НАТО, апелювали до совісті, жалю та європейської цивілізаційної єдності, проте замало уваги надавали демонстрації Альянсу вигоди від нашого членства. Адже для об’єднання користі від приєднання України не менше, аніж Україні від безпекової парасольки НАТО.

Україна ще від 1990-х була єдиною країною-партнером, яка брала участь в усіх операціях Альянсу. Повномасштабне російське вторгнення інтегрувало оборонні комплекси України та західних партнерів, які розв’язують спільні воєнні завдання. Військово-політичне керівництво, генералітет і штаби, військові радники, розвідка та ресурси міністерств оборони України й Альянсу працюють пліч-о-пліч, протидіючи російським окупантам, хоча видимою частиною є лише українська армія та західна матеріально-технічна допомога. Україна та НАТО вже пов’язані спільною війною, то ж чи варто заперечувати очевидне перебування в одному човні під час світової бурі? 

Ба більше, за словами міністра МЗС Дмитра Кулеби, мешканці країн НАТО щораз більше сприймають Україну як частину своєї спільноти. “Згідно із загальноєвропейським опитуванням, проведеним у лютому 2023 року, 68 % громадян ЄС вважають напад Росії на Україну нападом на Європу загалом. Так вважають 80 % поляків та іспанців, 70 % голландців, 65 % німців і французів. І лідери більшості країн НАТО, і громадськість у цих країнах сприймають Україну як невід’ємну частину західної архітектури безпеки. Час діяти відповідно до цих переконань”, — констатує міністр.

Росія — спільна загроза

Прямі заяви військово-політичного керівництва РФ про протистояння з НАТО та погрози ядерних ударів по європейських столицях не залишають західним політикам багато простору для відмовок на кшталт “це не наша війна”. Європейці можуть думати, що війна “не їхня”, але Росія вже розпочала її проти них, причому набагато раніше за 24 лютого 2022 року.

Західні еліти або проспали, або не бажали помічати, як Росія безповоротно перетворилася з проблемного сусіда на екзистенційного ворога, пріоритетною метою якого, окрім знищення України, є руйнація ЄС і НАТО. Мертвонароджена утопічна ідея французького президента Макрона про Європу від Лісабона до Владивостока, у якій взаємовигідно обмінюються сибірський газ, нафта, метали та ресурси на європейські товари й технології, не виправдала себе й зіткнулася з болючою реальністю. У цій реальності РФ вибрала експансію та імперіалізм, а не бізнес і торгівлю із Заходом. Поки в Європі пропонували Росії цукерку, Путін, немов Раскольников, нагострив сокиру.

Як колись у Європі ніхто не зумів домовитися з гунами чи монголами, так само сьогодні безперспективно говорити про мир і дружбу з росіянами. Очільники країн НАТО повинні усвідомити, що російсько-українська війна 2014–2023 рр. — це атака азійської імперії на західну цивілізацію. І немає жодних свідчень, що російське керівництво, навіть якщо зміниться влада, розглядає можливість зміни ставлення до Заходу як до “екзистенційного ворога Росії”. У Європи немає іншого вибору, як готуватися до оборони своїх свобод, матеріальних благ і способу життя. І єдине, що здатне допомогти, — це консолідація Заходу разом з Україною та збільшення спільного оборонного потенціалу.

Україна посилить НАТО

За даними дослідницької компанії YouGov, лише 20 % німців готові долучитися до захисту батьківщини в разі військового нападу. Серед них 5 % ладні записатися добровольцями в армію, а ще 11 % — служити лише на цивільному фронті, не беручи участі в бойових діях. Майже чверть німців у разі війни мають намір негайно виїхати з країни.

Незначною мірою відрізняються і показники у Франції, Італії, Нідерландах та інших країнах. Серед великих європейських держав найбільша кількість готових обороняти батьківщину в Туреччині, Україні та Польщі. Долучення України до НАТО — це не милостиня для сирітки, а здобуття сильного, мотивованого й боєздатного союзника, який візьме на себе перший і головний удар на Сході Європи.

До російського вторгнення в Маріуполь, Бучу та Бородянку командування НАТО мало план, як діятиме Альянс у разі російської інтервенції в країни Балтії. Передбачалося, що росіяни раптовим ударом можуть захопити велику частину Балтії, поки Альянс перекидатиме із Західної Європи підкріплення. Однак звірства росіян на окупованих територіях України засвідчили, що такий план передбачатиме роль жертви для Литви, Латвії та Естонії. Концепцію оборони вирішили змінити й підсилити військами східний фланг НАТО. Проте через географічне розташування, площу та ресурси Балтії навіть додаткові кілька десятків тисяч військових не захистять від захоплення частини регіону російськими вбивцями та ґвалтівниками.

Ситуацію трішки покращило приєднання Фінляндії, однак через суворі зими, погодні умови та віддаленість від основних російських військових баз це не відіграє вирішальної ролі у відсічі російським загарбникам. Та якби на східному фланзі НАТО була Україна, це створило б таку геостратегічну конфігурацію, за якої російська анексія Балтії не змогла б відбутися через потужну протидію ЗСУ. Україна в НАТО — це гарантія, що жителів Таллінна, Вільнюса й Риги не кинуть під російські танки, поки з Канади, Португалії та Іспанії прибуватиме підкріплення.

Досвід сучасної війни

Сьогодні українська армія є єдиною в Європі, хто має досвід ведення широкомасштабної війни за участю сотень тисяч військових. Лише вона знає, як поєднувати роботу артилерії з безпілотниками в умовах ворожого обстрілу, як збивати справжні, а не комп’ютерні літаки та гелікоптери. Лише український солдат не з книжки й не з тренінгу знає, як жити в окопі впродовж місяців, як ховатися під час артобстрілу і як бити з “Джавеліна” по справжньому танку, який швидко рухається і стріляє в тебе. 

Європейські військові мали невеликий досвід стрільби з гвинтокрила по партизанах на ослах в Афганістані, але не вміють воювати з противником, у якого є авіація, РСЗВ та бронетехніка в переважній кількості. Окрім боєздатних Британії та Франції, європейські країни мають у розпорядженні здебільшого дієві спецпідрозділи, яких ніколи не буває багато і яких не кинеш на піврічне утримування стокілометрових позицій в окопах під артилерійським градом. Від часів 1945 року європейці знайомі лише з умовним противником із підручника військової теорії та Женевськими конвенціями, тоді як українські вояки — єдині, хто знає, як воювати з “вагнерівцями”, “кадировцями” та російською десантурою, і лише українці можуть передати цей неписаний практичний досвід європейським арміям.

Якщо європейцям такі знання і такий досвідчений союзник не потрібен — тоді Європі можна лише поспівчувати.