By 
Англійський філософ Нік Ланд наголошує на тому, що керований власною глибинною логікою світовий капітал заради вільного обігу грошей і ресурсів дедалі швидше та агресивніше руйнує всі можливі кордони та стирає з буття всі “особливі місця”, усі територіальні й, ширше, топосні ієрархії.
Якщо йти за логікою Ланда, то місце Сили за доби Гіпермодерну припиняє бути явищем, даністю “у собі й для інших”, перетворюється на голу комерційну туристичну приманку. Відповідно, у цьому місці туристам продають “пакет присутності”: Сила як специфіка місця, історія місця, як легенда (цікава історія), час, проведений у місці Сили, право на фото із собою коханим із місця Сили та право на позиціювання себе причетним до місця Сили (“Я там був!”).
Але цим “детериторіалізація” не вичерпується. Адже стирання кордонів між “звичайним” і “особливим” врешті-решт трансформується в стирання кордонів між усім “випадковим” і всім “невипадковим”.
Тобто знищується віра в те, що наше особисте існування є невипадковим. А також, що логічно, неминуче ставиться під знак запитання фундаментальне переконання в невипадковості історичного існування людини мислячої, людської цивілізації та культури.
Відповідно, тотальна “детериторіалізація” доби Гіпермодерну ставить під сумнів усі моделі та парадигми людського Призначення. Людина більше не є улюбленим творінням Бога чи якоїсь вищої Сили взагалі. Також вона вже не вінець еволюції й не носій свідомості як особливої властивості. Вона лише випадкова форма того біологічного слизу, який випадково замешкав на третій від Сонця планеті.
Як не дивно, багато хто вважає домінування цієї вбогої картини світу неабияким позитивом. Адже тотальна випадковість людини як явища (феномена) перетворює на безглуздість усі спроби побудувати смислові, а тим більше сакральні ієрархії.
Зникає не лише жрецька картина світу. Зникають усі пропозиції осмислення світу, у яких є обраність і призначеність. Зникає бачення Серединного світу. Зникає також поняття Храму не лише як особливого місця комунікації мешканців Серединного світу із силами інших світів, але і як місця, вибраного для виконання обрядів і ритуалів. У “детериторіалізованому” світі, у межево відкритому просторі тотальної випадковості стають зовсім зайвими (і навіть шкідливими) ті з мислячих, які прямо відчувають навколишній світ Храмом. Для яких немає принципової різниці між побутовою регулярністю щоденного життя та обрядовою регулярністю, закладеною в основу ритуалу.
Ті люди, які відчувають світ як простір Храму, навряд чи сприймають ритуали — будь-яку символічну обрядність — як делеговані поведінкові протоколи. Вони просто так живуть. Не розділяючи своїх дій на прості та ритуальні.
Та і взагалі живуть поза тим аналітичним, науковим (критично-операційним) мисленням, що передбачає розділення цілого на складники лише заради того, щоб зрозуміти агрегатну сутність цього цілого. Деякі філософи (особливо спрямовані на Орієнт, з якого Світло) вважають справжнім мисленням лише цілісне мислення, вільне від операційних протоколів і лабораторних пошуків “правильності”.
Цілісне мислення, хай що там хтось стверджує, несумісне з діалектикою. Якщо ви направду вважаєте, що кожне ціле являє собою єдність і боротьбу протилежностей, то можете відразу зливати воду. Тобто облишити всі спроби потрапити до Храму. Вам не туди. Вам на вічну війну випадкового світла з випадковою темрявою. На ті галери, які вже третє століття пливуть у порожнечу. На той цвинтар, де знайшли свої випадкові фінали не найгірші представники роду людського.
Сповідники Традиції переконують нас, що були епохи, коли носії цілісного мислення чисельно переважали. Коли саме вони формували тодішню панівну суспільну думку (або як воно тоді називалося). Кажуть, що то була Золота доба, Χρυσόν Γένος, aurea aetas, праведна ера, Сатья-юґа.
Хай там як, чи було це насправді, чи праведну еру придумали пізніше, критичний імператив Канта поклав могильну плиту на соціальні форми, детерміновані цілісним мисленням.
Випадковість нині твердо оперлася на логіку транснаціонального капіталу і шляхом всенародних голосувань дістала дозвіл на тотальність. Невипадкове ховається десь під віником і прикидається випадковим. А добрі люди нашої доби обожнюють випадкове і служать йому на двох публічних вівтарях, які називаються «спорідненість» і «здивування».
Коли вони родичаються з випадковістю, то називають це мораллю. А коли дивуються їй, то називають це мистецтвом.
І, звісно, вони не ображаються і не відчувають сирітства, коли їх самих називають випадковими. Їхні філософи й публічні інтелектуали переконують їх у тому, що бути випадковими — це правильно. Що випадковість є синонімом рівності, справедливості й братерства. Що справжня демократія можлива лише там, де суспільство складається з людей-випадковостей, з діалектично мислячих сірих прагматиків.
Згадана вище світоглядна війна (у якій випадковості громадяться на інших випадковостях) відома під різними іменами. Найближче з тих імен — прогрес, друге за популярністю — революція, а тридцять третє, екзотичне й мало кому відоме — “Платонівська печера”.
Опанувавши ці імена або ж віддавшись їм (тут усім нам далеко до розуміння), ми ступаємо далі, у пітьму сингулярності, розпадаємося і ділимося на її орбітах на тіло й дух, на висловлювання і сприйняття, на бажання і страх, на побут і ритуал, на біоту й техніку.
Ми спілкуємося зі штучним інтелектом, довіряючи йому свої смисли й своє майбутнє. Ми звикаємо до одномірного світу, у якому не передбачено Храму. Тобто там є храми, священники та ритуали, а Храму немає.
Світ без Храму є місцем випадковості, площею поразки й простором каліцтва, територією без імені, де за ненависть чіпляються як за підтвердження власного існування, де дітей народжують для виживання батьків-пенсіонерів, де оковиту п’ють задля викриття зради, а мистецтво споживають в ім’я підтримки виробника.
У світі без Храму відбуваються парадоксальні речі. Виродки проповідують вчення про якісь “вищі раси”. Моральні потвори благовістять про те, що всі люди — браття. Боягузи теревенять про перемогу. Про майбутнє запитують у божевільних дідів, а про минуле — у ведучих розважальних шоу. Каїніти займаються глобальною благодійністю, а первосвященники світових релігій із посмішкою розповідають вірним, як самі порушують заповіді, що їх присягли охороняти.
Хтось каже, що все це віщує катастрофу. Що світ без Храму й без цілісного мислення не зможе довго опиратися тяжінню тієї чорної діри, яка вже живе у квантових нетрях ШІ.
А інші припускають, що за доби Гіпермодерну ми спроможемося на мандрівний Храм, який блукатиме в мінливих і зрадливих потоках смислів, мандруватиме в пошуках носіїв цілісного мислення, невипадковості та істинного священства. У цього мандрівного Храму не буде кам’яних мурів, мармурової підлоги та золотих дверей до святилища. Він не затримуватиметься надовго ані в нетрях галасливих Вавилонів, ані на гірському безлюдді.
Він сам вибиратиме собі служителів і тих, хто приноситиме зерно, вино й сіль.
І ця сіль не буде солодкою.
