Булгавківщина

На третьому році російської агресії проти України здіймається черговий ґвалт доморощених адептів колоніальної російської культури, які підняли хвилю булгавківщини після того, як їхнього кумира назвали не вартим вшанування.

Культура, як і мода чи стандарти краси, є мінливою і має утилітарне суспільне значення, яке змінюється залежно від епохи та контексту. У Середньовіччі освічені люди читали Тому Аквінського та Августина Блаженного й не уявляли, як порядний член суспільства може обійтися без “Суми теології” чи “Граду Божого”. Зараз ці автори залишаються цікавими лише для вузького кола фахівців і вірян. Колоніальні часи української історії диктували ту саму логіку, за якою кумирами місцевих жителів мали бути Булгаков чи Чайковський. І байдуже, як ці автори ставилися до людей, серед яких вони тривалий час жили, — тобто до українців.

Світовий процес деколонізації та формування сучасних національних культур диктує необхідність перегляду колоніальних літературних канонів. Здійснюється літературна деконструкція творчості Редьярда Кіплінга на предмет його прославляння британського імперіалізму та упередженого ставлення до темношкірого населення. В університетах країн Глобального Півдня розвінчується творчість популярних представників західної літератури та глорифікуються свої, часто незнані раніше діячі, які творили в тіні колоніального дискурсу. Хтось кричить про “руйнування культури”, а хтось вказує на закономірність процесів формування націй і держав, кожна з яких створювала власну національну культуру. Російська імперія штучно плекала своїх поетів і письменників, підтримуючи їх фінансовими, адміністративними й силовими методами, й одночасно забороняла, придушувала та гноїла по тюрмах і засланнях небажаних культурних діячів українського та інших поневолених народів, тож сьогодні українці мають право на утвердження власного культурного дискурсу. А колишні символи чужоземного культурного домінування повинні відійти в тінь разом із загарбниками, які втратили владу. Якщо індійцям, які сьогодні мають одну з найпотужніших держав на планеті, не до вподоби, що британець Кіплінг зображав їх дикунами, то вони й не зобов’язані вивчати у своїх школах його творчість, хай як це не подобається поціновувачам британської літератури.

Російська агресія стала каталізатором культурної деколонізації України, яка без неї затягнулася б ще на пів століття. Експертна комісія Українського інституту національної пам’яті (УІНП) констатувала, що російський письменник Булгаков, який довго жив у Києві, був затятим українофобом, ксенофобом щодо інших слов’янських народів та адептом російського шовінізму. “Письменник, не зважаючи на роки життя в Києві, зневажав українців та їхню культуру, ненавидів українське прагнення до незалежності, негативно відгукувався про становлення Української держави та її очільників”, — зазначила комісія.

У творах Булгаков не зобразив жодного позитивного персонажа-українця, пародіював і глузливо перекручував українську мову, якої він не визнавав. Булгаков зневажав українську церкву й український національно-визвольний рух, заперечував існування української нації, а його описи вояків Армії УНР (“петлюрівців”) стали джерелом для карикатурних зображень у комуністичній пресі, яка самого Булгакова також не оцінила. Із суто особистісного аспекту, як людина, Булгаков мав бути рідкісним соціофобом і циніком, якщо кілька десятиліть прожив у Києві й зневажав людей навколо, орієнтуючись лише на панівну верству, до якої так і не потрапив.

Відповідно до Закону “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні й деколонізацію топонімії”, після висновку експертної комісії географічні об’єкти та юридичні особи, які містять у своїй назві прізвище “Булгаков”, зокрема вулиці в Бучі та Борисполі, торговий центр “Булгаков” у Києві на Подолі, усілякі кав’ярні та барбершопи зі стилізованими під прізвище письменника назвами, а також музей Булгакова, мають змінити свої колоніальні назви. І хоча лагідна (у найкращих традиціях європейської толерантності) українізація не передбачає жодних жорстких дій щодо колоніальної спадщини, доморощені українські русофіли підняли справжню хвилю “булгавківщини”.

Керівництво УІНП запевняє, що музей Булгакова потрібно зберегти, адже Україна не нищить культурної спадщини. Але навіть попри те, що може йтися лише про перейменування, київські москвофіли почали кричати на ґвалт, що “нельзя сносить музей бульдозерами”, а це фактично нічим не відрізняється від путінських звинувачень українців у нацизмі. Хоча ніхто в Україні не планує руйнувати музеї, адепти Булгакова не проти зобразити українців у ролі “варварів”. А от їхній кумир, який десятиліттями ненавидів усіх навколо, для них не варвар, а навіть “дисидент” і “антикомуніст”. Булгаков, однак, попри заборону публікації, взагалі ніколи не був репресований радянською владою, він спокійно пережив 1930-ті й до кінця життя працював у театрах, поки українських письменників розстрілювали в Сандармосі.

Показово, що любителі російської культури в Україні є переважно людьми, які воліють бачити лише її “потьомкінські фасади” й жити в ілюзорному світі “вальсів Шуберта і хрусту французької булки”. Українські адепти Булгакова, мабуть, ніколи не вчили жодної іноземної мови, а якщо й бували за кордоном, то бачили лише торгові центри та готелі all-inclusive з халявною випивкою й закускою. В іншому разі вони б не задовольнялися російськими ерзацами європейської культури, а насолоджувалися б оригіналом. Як пише у в соцмережі одна шанувальниця Булгакова, у його творах, немов у іншому світі, “завжди були накрохмалені скатертини, дітям читали книги біля кахельної печі, а в гості до жінки неможливо було прийти без квітів”. Тобто ці люди найбільше цінують його талант замінювати мерзенну російську імперську дійсність, де 90 % людей були бідняками й кріпаками, панувало людське безправ’я і насильство, на вишукані сцени аристократичного благородства.

Не дивно, що суттєва частина з них досі дивиться російські телеканали й розповідає про “велику російську культуру”, яка насправді була нічим більшим, ніж низькопробне копіювання західних зразків для відволікання міжнародної уваги від злочинної сутності російської влади.

Кожна нація має право сама визначати свої культурні пріоритети й ту частину світової культури, що є для неї особливо важливою. Наприклад, євреї не люблять музичної спадщини Ріхарда Вагнера, хай якою культурною вона вважається, і ніхто не сміє звинувачувати їх у цьому. Українці доросли до стадії відмови від низькосортної культури колишнього колонізатора, яку нам тривалий час нав’язували як унікальну світову цінність. Деколонізація українського культурного простору є неминучим явищем за логікою війни за незалежність. Український караван іде вперед попри будь-які метастази булгавківщини.