By 
Днями один польський журналіст написав, що знищення російською армією енергетичної інфраструктури в Україні, щоб холодом і темрявою змусити українців піддатися, не принесе Кремлю очікуваних результатів. “Українців цієї зими зігріватиме ненависть до росіян”, – підсумував він свою статтю. Що ж, асоціація правильна. Що більше ворог намагається нас залякати підлими методами, то більше в нас накопичується ненависті до нього. Однак ненависть – явище небезпечне. Коли виходить з-під контролю, то може викликати ефект бумеранга.
Найперше треба сказати, що ненависть для людини є цілком природною. Її визначають як “глибоке емоційно негативне ставлення суб’єкта до індивіда чи іншого об’єкта, що характеризується відчуттям гніву, ворожістю, огидою, бажанням заподіяти йому біль, як фізичний, так і моральний”. Під час війни ненависть мотивує військових завзято битися, а цивільних – стійко зносити труднощі й непохитно “тримати тил”. Однак не можна дати їй змоги заволодіти нами повністю, домінувати над іншими почуттями.
Фахівці особливу увагу звертають на ненависть обсесійну: охоплена нею особа не може ні на мить припинити думати, наприклад, про помсту. “У тяжких випадках обсесійна ненависть може перерости в психічну хворобу, коли зміст існування суб’єкта вже є нерозривним з ірраціональним бажанням задовольнити жагу помсти будь-якими методами”.
Коли ненависть до ворога загалом і жага помсти зокрема огортає людей, які беруть безпосередню участь у бойових діях – ризикують життям чи здоров’ям, втрачають побратимів тощо, – це ще пів біди. Бо вони матимуть нагоду або реалізувати своє бажання помститися, або вилити свою лють на російських військових чи колаборантів. Крім того, є низка програм, спрямованих на психологічну реабілітацію ветеранів або жертв воєнного насильства. Інша річ – цивільні особи.
Багато людей, що перебувають далеко від лінії фронту, ненавидять ворога не менше, ніж військовослужбовці чи мешканці окупованих територій. Кожне влучання російських ракет по об’єктах цивільної інфраструктури, кожен похорон українського захисника, кожна вістка про катування чи вбивства наших цивільних громадян пробуджують у наших серцях гнів, викликають лють – часто пекучішу, ніж у тих, хто на передовій, бо безсилу, безпорадну.
Іноді ненависть є навіть не наслідком якихось конкретних причин, а результатом вивільнення агресивної напруги. Люди в глибокому тилу не можуть її спрямувати на ворога, тож часто розряджаються на тих, хто поряд, наприклад – на своїх рідних, які “замало стараються”, або ж на знайомих, що “втекли” за кордон.
У громадському просторі об’єктом нашого гніву чи люті можуть стати особи, яких ми давно підозрюємо в нелояльності, або ж зовсім випадкові люди: недобросовісні продавці чи неввічливі клієнти, неслухняні учні чи нервові вчителі, неуважні водії чи непоступливі пішоходи тощо. Та групою найвищого ризику в цьому сенсі є все ж так звані біженці. Особливо ті, що розселилися по західноукраїнській провінції, де всі знають усіх і про всіх, де всі всіх бачать і чують. Для місцевих вони “інші”, вони тут “чужі” – і цього здебільшого буває достатньо, щоб вимушені переселенці стали головним об’єктом, на який виливається накопичена ненависть, котру немає можливості спрямувати на справжнього винуватця всіх наших бід. Ще вдома цю безсилу лють і безпорадний гнів люди виливають на телевізор, а от на вулиці…
Я доволі часто буваю в різних західноукраїнських містечках і селах. Не знаю, як там в інших “безпечних” регіонах, проте тут співчуття та терпимість місцевих мешканців до вимушено переміщених осіб зменшилася чи майже зникла. “Вони тут ходять, такі здорові бугаї, тільки пиячать, а наші хлопчики такі молоденькі гинуть на cході”. Жінкам теж дістається. “Бачу, йде біженка з таким хлопчиком років п’яти й говорить із ним російською. Я їй кажу: ну ти вже пропаща, тебе нічого не справить, але ж не псуй дитину, з нього має вирости справжній український козак”.
Гадаю, люди зі cходу чи півдня України, які зазнали лиха чи навіть втратили все й зараз перебувають у дуже вразливій ситуації, на такі коментарі від місцевих теж реагують із ненавистю, нехай і невисловленою. Колись більшість із них поїде додому або ж на інші визволені території й це відчуття образи чи приниження забере із собою.
У соціальних науках такий тип ненависті називають нетерпимістю. Так виникає взаємна нетерпимість, яка базується на протиставленні “ми” і “вони”, у різних групах одного й того самого суспільства. А ще ж, імовірно, виникне нетерпимість між «поверненцями» з закордону і тими, хто пережив окупацію, тими, хто втратив усе майно, і такими, що в час війни купили собі новий автомобіль чи зробили ремонт у помешканні, між скаліченими ветеранами з недостатнім соцзабезпеченням і тиловими орденоносцями.
І якщо під час війни ця нетерпимість ще є “меншою проблемою”, то, коли настане мир, вона може до нас усіх повернутися вже як справжня загроза для громадянського спокою і стабільності. Бо війна колись таки мине, а ненависть залишиться з нами ще надовго після її закінчення.
