Про таємниці війни

У своєму листопадовому інтерв’ю “Медузі” Михайло Ходорковський натякнув на те, що в лютому Зеленський залишився живим завдяки саботажу у вищих ешелонах російських спецслужб (ФСБ, ФСО).

“Були люди, – сказав російський опозиціонер, – які отримали відповідний наказ, але були й інші люди, які вирішили, що це неправильно. За повідомленнями української сторони, декілька груп були або затримані, або знищені під час спроби вбити Зеленського чи людей із його оточення. Я гадаю, що ці повідомлення української сторони – правда. А ось як ця правда відбулася – усе це ми можемо лише додумати”.

Водночас політик додав, що ці “інші люди” мали або й тепер мають “можливості”. Така от конспірологія від, власне, доволі інформованої особи.

Кажуть: поки війна триває, її таємниці залишаються таємницями. І навіть після того, як замовкнуть гармати, ще довгі роки над певними епізодами не розсіється темрява. І це не дивує. Адже десь зо дві третини вирішальних подій війни здійснюються не зусиллями льотчиків, танкістів, артилеристів чи навіть штурмової піхоти. Їх планують, готують, здійснюють і фіналізують розвідники, сили спеціальних операцій, агенти впливу, “аташе в цивільному” та інші цікаві люди, імена і прізвища яких стають відомими лише після того, як завершуються цілі епохи (не війни) та закінчують своє земне життя всі учасники подій, усі їхні бенефіціари й “акціонери”.

До речі, те, що відбулося в Києві в останні дні лютого, можна зарахувати до першої (поки що) десятки найбільших таємниць російсько-української війни. І це стосується не лише підтверджених офіційно спроб вбити Володимира Зеленського та інших вищих українських урядовців.

У наші та закордонні ЗМІ неодноразово потрапляла неофіційна інформація про те, що станом на 24 лютого в українській столиці в заздалегідь викуплених та орендованих квартирах перебувало кілька сотень бійців російських ССО. А ще десятки (якщо не сотні) високопрофесійних розвідників і спецпризначенців із силових підрозділів ГРУ, ФСБ і СЗР інфільтрувалися туди в першу добу широкомасштабного вторгнення.

За оперативними можливостями така кількість спецсили дорівнює чи не десантно-штурмовій бригаді. Тож загалом немає нічого дивного, що російські ССО в ніч на 25 лютого з кількох напрямків атакували урядовий квартал. Натомість дивним є інше. Те, як швидко та безболісно, як для великого густонаселеного міста, ворожих спецпризначенців знешкодили. Контрдиверсійну операцію, здається, провели так професійно, що вже зранку українське МВС могло спокійно спростовувати факт того, що така небезпечна атака взагалі була. А це своєю чергою дало змогу низці диванних конспірологів сумніватися у тому, що російські ССО перебували в центрі столиці.

Навіть побіжний аналіз тієї куцої інформації, яка на сьогодні є в розпорядженні військових експертів, породжує багато, дуже багато запитань. Чи лише наші спецслужби брали участь у контрдиверсійній операції? Як так сталося, що сотні професійних військових не подужали захопити жодної адміністративної будівлі? Чому під час відступу диверсанти не закріпилися для оборони й для створення опорного плацдарму на якомусь конкретному об’єкті, як за подібних обставин сталося в Харкові зі 134-ю міською школою?

Військові експерти ще до інтерв’ю Ходорковського припускали, що російську операцію на Печерську із самого початку “злили”. Власне кажучи, за логікою CO, атаку мали розпочати за кілька годин до того, як російські бронетанкові колони рушили через кордон, а “Калібри” долетіли до українських аеродромів і армійських об’єктів. Проте цього не відбулося. Дозволимо собі припустити, що ключові (командні, транспортні) ланки ворожого диверсійного з’єднання ізолювали та знешкодили ще тоді, коли вони на конспіративних базах у Києві або під Києвом очікували наказу з Москви.

Те, що російська диверсійна мережа в ніч на 24 лютого зазнала нищівного превентивного удару, непрямо підтверджують розповіді вищих урядовців і депутатів ВР. Першого воєнного ранку вони достатньо вільно пересувалися центром столиці. Лише за кілька годин після початку широкомасштабного вторгнення охорона перемістила вищих урядовців та їхні сім’ї до захищених пунктів, а решті роздали стрілецьку зброю, мотивуючи це необхідністю оборони Банкової та інших адміністративних будівель. Можемо припустити, що доти залишки російських ДРГ більш-менш оговталися від нічного розгрому та знищення їхнього штабу, спробували висунутися до Печерська та все-таки виконати поставлені перед ними завдання.

Так воно було чи ні, ми довідаємося, певно, лише через багато років. Як і про деталі зради в силових структурах на українському Півдні. А ще буде дуже цікаво дізнатися про ті події, що передували квітневому візитові Джонсона до Києва, почитати спогади операторів тих ракетних систем, якими відправили на дно флагмана Чорноморського флоту, а ще мемуари дайверів, що кріпили вибухівку до балтійських газових магістралей. У всіх перелічених випадках маємо справу або з недомовками, або ж із версіями подій, що мають хиткий логічний фундамент.

З іншого боку, таємниці війни завжди були, є й будуть невичерпним джерелом для спекуляцій, підозр і політичного злослів’я. Обивательська думка, як відомо, негайно перекодовує все таємне й неочевидне в “зраду”. Обиватель не хоче чекати десять або двадцять років на воєнні мемуари. Він створює домашню візію того, що приховує таємниця. У цій візії обов’язково будуть пласкі мотивації та пласкі “очевидності”: незароблені гроші, родинні зв’язки й “неправильне” походження.

А ще в ній буде багато про домовленості. Адже відомо, що війна є місцем, де таємно визрівають неможливі, непередбачувані й випереджальні домовленості. Іноді війни й починають для того, щоб досягти таких домовленостей, про які за мирних часів ніхто і мріяти не наважується. Війна притягує до себе тих, хто потребує домовленостей, як сметана котів. Війна підводить до безодні дуже впевнених у собі людей, переламує навіть параноїдальну, маніакальну впертість. Якщо під час війни дослухатися до тиші, можна почути, як у пащах демонів домовленостей хрумтять потрощені принципи й переконання. А для того, щоб неможливі домовленості не зламали тих, хто тупо не вірить у неможливе, їх ретельно загортають у таємниці.

Обиватель нюхом чує, що за туманами повідомлень, заяв, погроз і пророцтв від нього ховають неможливі домовленості. Обиватель аж біситься від того, що десь таємно ділять зоряну шкуру майбутнього, а він не має з того ані гривні (долара, євро). Обиватель у відчаї рушає до конспірологів і від них дізнається, що під час війни таємна розмова двох шпигунів вирішує більше, аніж ненависть усіх обивателів разом узятих. І перед обличчям цієї правдоньки обиватель в’яне, здувається на “зеро” й тим розпочинає новий цикл фантазій про таємниці війни.

Але це вже, як кажуть, зовсім інша історія.