Чужі серед чужих

Перед початком повномасштабної війни серед вітчизняних політичних діячів не бракувало симпатиків Росії, відвертих агентів Кремля і просто тих, хто заробляв гроші та політичні дивіденди, розігруючи проросійську й українофобську карти. Нерідко вони щиро вірили, що роблять ставку на сильнішого, себто що “русский мир” запросто переможе Україну на її ж території. Ці персонажі мали не лише місце у вітчизняному інфопросторі, але часто й силу-силенну прихильників і чималий вплив на життя країни. І все це попри енний рік війни. Проте після 24 лютого 2022-го ситуація змінилася. Тут вони стали чужими, а в Росії бути своїми їм, схоже, не судилося, принаймні точно не всім.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, доволі чітко пролягла межа між зрадниками України та тими, які раптом збагнули, що вони українці, а Росія не така вже хороша, як їм здавалося. Перші переважно виїхали до РФ чи перебувають на окупованих нею територіях, звідки й далі поширюють кремлівську пропаганду. Другі ж здебільшого зайняли проукраїнську позицію та залишилися на підконтрольних вітчизняній владі землях. Хоча цілком імовірно, що серед них також є подвійні агенти, які просувають вигідні Москві наративи у вітчизняному інфополі.

Проте були й ті, що покинули Україну ще задовго до 24.02.22, намагаючись вписати себе в життя фейкових “республік” чи стати своїми в Росії, щоб потім повернутися разом з окупаційною владою. Мали надію, що зможуть отримати тепле місце в маріонетковій малоросійській адміністрації після скидання законної української влади. Проте сталося не так, як гадалося.

Після червневої зустрічі пропагандистів із Путіним стало помітно, що кремлівська цензура поширилася і на так званих російських військкорів. Окрім них, таку-сяку свободу слова в Росії мали інші рупори війни, які не просто зачитують із листочків уривки пропаганди чи пропихають завчені наративи, як-от Медведчук, а й рефлексують побачене, прочитане й почуте. До них належать, наприклад, такі зрадники України, як Тетяна Монтян та Олег Царьов, які неодноразово навідували окуповані території.

Цих двох у вітчизняному інформаційному полі давно сприймали за трохи божевільних і неадекватних, особливо після 2014-го, коли Монтян, колишня адвокатка майданівців, спершу увірувала в “русский мир”, а потім і поготів перебралася на Московію. У Росії вони не стали своїми, зате були цілком зручними, адже добре підходили на роль “дурних хохлів”, які обзиватимуть усе українське та начебто репрезентуватимуть думку “слухняних малоросів”.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Монтян і Царьов транслювали свою віру в “перемогу Росії за 3 дні”. Проте досить швидко ця певність у хазяїні в них згасла, особливо після успішних харківської та херсонської офензив. Проте ці двоє завше дозволяли собі більше, ніж традиційні російські підкремлівські медіа, ручні “активісти” чи “політики”. Вони наважувалися говорити про прорахунки, а часом — про реальний стан справ. І ці заяви дуже суперечили офіційній пропаганді. Монтян нерідко згадувала про те, що російська влада кидає людей на окупованих територіях. Що там далеко не рай земний, який людям обіцяли Путін і компанія. І що слабшою ставала позиція Росії, то гучніше вона про це говорила. Хоча ще нещодавно Кремль використовував її на Радбезі ООН, де Монтян наговорила нісенітниць про Мінські угоди.

Водночас Царьов уже давно не асоціює себе з Україною. У своїх дописах під “ми” завше має на увазі Московію та російську владу. Проте він неодноразово дозволяв собі злегка критикувати Кремль (але в жодному разі не самого Путіна) за промахи у війні й пропонував, як можна, на його думку, покращити ситуацію. А заодно говорив, що потрібно готуватися до поганих сценаріїв і мати запасний план на такі випадки. Через що був звинувачений у сіянні занепадницьких настроїв. Однак на тлі будь-якого штатного кремлівського пропагандиста здається, що Царьов має ледь не критичне мислення і здатний не лише часом рефлексувати, а й визнати помилку чи написати незручну правду.

Також ці двоє поплатилися, бо продовжили таку-сяку критику й після того, як Кремль вирішив згорнути залишки “свободи слова” навіть серед тих, кому дозволялося часом транслювати якесь невдоволення чи висвітлювати напівправду.

Звісно, можливо, все набагато банальніше й такі метаморфози можна пояснити початком українського контрнаступу. Й ось це просвітлення звалилося на Монтян і Царьова через усвідомлення, що в разі поразки Росії вони не матимуть куди втекти, а тому відповідальність за зраду і все сподіяне неодмінно їх настигне.

Проте їх уже наздогнало інше — на них посипалися звинувачення від російських пропагандистів. Мовляв, можливо, ці двоє насправді є українськими агентами, які навмисне розганяють “зраду”. Що вони “другий сорт” і типові зрадники, як і належить усім українцям, які тільки й чекають, щоб ударити росіян у спину. Та інша маячня в дусі рашистів, яким потрібно призначити офірних цапів, бо в Кремля нічого не виходить в Україні.

Такі звинувачення з російського боку не виправдовують Царьова та Монтян. Це також не означає, що вони раптом прозріли чи що це щирі, чесні та порядні люди. Хай навіть Монтян останнім часом дедалі гірше відгукується про Росію і тролить її армію. Ні, ці двоє — типові зрадники. Проте річ у тім, що вони зростали в українському інформаційному просторі, конкурентному середовищі, де завше зберігалася частка порядних журналістів і медіа, яким не байдуже на правду, стандарти й власну совість. Тому навіть поганенький український політичний діяч чи такої ж якости блогерка кращі за десятки російських депутатів і медійників, бо розуміють, що таке свобода слова, мають бодай якісь задатки критичного мислення, здатні висловлювати власну думку та рефлексувати. Навіть обмежений Царьов зміг розгледіти проблеми в російській обороні. Однак це свідчить про те, що вони вимагають від Росії виправити помилки, себто більш ефективно знищувати Україну.

Проте замість того, щоб робити висновки з їхньої критики, у Росії їх згноять і затравлять. Що, звісно, не може не тішити. Бо вони Московії потрібні не для правди, а для підгавкування по команді. Бо Кремль не потребує критики, адже там сидить головний самодур країни, який вважає, що він розумніший за всіх. Тому їх задзьобають місцеві пропагандисти, яким заздрісно, що ці двоє собі дозволяють. Задзьобають, щоб опустити їх до власного рівня, щоб самоствердитися і потішити своє велетенське рашистське шовіністичне его.

Така вже доля зрадників — бути чужими всім. Але вони ще, ймовірно, дістануть нагоду стати своїми серед своїх, коли повернуться в Україну, щоб відбути покарання за свою брехню, пропаганду та відступництво в колі таких самих нікому не потрібних огидних зрадників. Нікому, крім правосуддя.