By 
Однією з наріжних ідей Гіпермодерну є вчення про “глибинні розриви”. Вважається, що західні гуманітарії, описуючи соціокультурну ситуацію третьої декади XXI ст., запозичили цю дефініцію в нафтовиків сланцевої галузі. А може, це лише легенда. Хай би там що, варто визнати: словосполучення доволі точно передає сутність явища.
Людство вступило, наче в драглі, у добу глибинних розривів. І щороку ці розриви відчутніші. Щороку ближчі, суттєвіші й тривожніші. Розриви між суспільними кастами, між придуманими світами й дійсністю (базовою реальністю), між тими знаннями, що їх дає освіта, і тими, які (поки що) дозволяють тверезо і зважено розуміти навколишній світ. А ще розриви між потоками часу. Між умоглядними епохами, що засіли в головах, наче цвяхи.
Усе більше й більше людей випилює себе з базової реальності. Цілі покоління, не сходячи з місця, переселяються туди, де на пласкій Землі мешкають привиди конспірології. Хай куди ми тепер ступаємо — усюди натикаємося на глибинні розриви порозуміння, на заблуканих мешканців невідомо яких століть і на смислову порожнечу. Розриви стають ширшими. Війна додає до старих свіжі й глибші. Додає дистанції та ізоляції.
Ще сто років тому філософи культури попереджали, що те явище, яке іменують “відчуженням”, у реаліях розвинутої техноцентричної цивілізації набуває нових і доволі несподіваних якостей. Нагадаю значення цього слова в академічній філософії: відчуження — суспільно значуща (колективна) ситуація, за якої результати людської діяльності де-факто перетворюються на самостійну силу, панівну над людиною і ворожу їй.
Свого часу мислителі франкфуртської школи визначили джерелом відчуження домінування раціональності, Ясперс вказував на техніку як на глобальний інструмент відчуження, а Гайдеггер був переконаний, що в основі відчуження лежить суспільний примус. Себто та жорстка вимога громади, яка змушує особистість вибрати для себе чітку соціальну роль із вузького набору запропонованих і сумлінно (та некритично) її виконувати. Марксисти ж вважають, що відчуження є наслідком того, що засоби виробництва належать не тим, хто їх використовує під час праці, а панівним класам.
Наприкінці минулого століття, на пізніх стадіях розвитку Модерну, коли лицемірне “суспільство спектаклю” розквітло у всіх своїх проявах, відчуження зримо набуло якостей стрижневого розриву. Тепер між реальністю та особистістю постало всевладдя нової експертократії. Всевладдя топменеджерів, консультантів, політтехнологів, радників і членів експертних комісій. Експертократія заповзялася розподіляти ролі від імені громад і спрямовувати ресурси на користь тих інституцій та груп, які оголосили себе арбітрами компетентності.
Тепер вона є бенефіціаром відчуження.
Той панівний нині дискурс, що його ми називаємо Гіпермодерном, або ж Метамодерном, образно кажучи, і виліз зі стрижневого розриву. З одного боку, відчужені розпочали повзучу (і глобальну) “революцію невдах”, поєднавши ліву ідею з конспірологією та інструментальними можливостями соціальних мереж. З іншого — нова експертократія поставила ШІ на службу контролю та ізоляції, що дає їй змогу успішно маргіналізувати всі спроби альтернативного бачення та альтернативного аналізу.
Буде помилкою вважати експертократію принципово новою формою для панування керівних каст. У західному світі її присутність можна простежити із часу виникнення університетів та експертних інституцій Католицької церкви, зокрема інквізиції.
Століттями та стара експертократія, вирощена за віки на культурному ґрунті Риму і Греції, захищала не лише владні верстви, але й непорушність компетентностей. Ліві радикали ХІХ ст. розуміли, що руйнування того, що вони називали “світом насилля” (традиційних інституцій), не буде ефективним без руйнування авторитету старої експертократії. Натомість освічені радикали передбачали небезпеку такої руйнації. Розуміли, що без старої експертократії вони опиняться сам на сам із первісною Темрявою. З тими суспільними стихіями, які не визнають ані хартій, ані договорів, ані традицій.
Але воля до влади була сильнішою за їхній страх.
Нацисти не створили б Третього Райху, якби ідеологічні діти й онуки Першого Інтернаціоналу не зруйнували стару експертократію. Але у 30-х роках XX ст. від її авторитету вже майже нічого не залишилося. Народні маси, що увірвалися на історичну арену під час Великої війни, не потребували експертних процедур для оцінювання своїх симпатій і антипатій. Вони фронтально зневажали культуру, йшли на штурм неба під червоними й чорними прапорами, будували богоборчі вежі й марили “науково доведеним” світлим майбутнім.
Богоборчі вежі впали, але народні маси не вивчили цього уроку.
Нова експертократія, яка набула авторитетності наприкінці XX ст. на руїнах модерних проєктів, на жаль, лише здається спадкоємицею старої. Насправді ми маємо справу з кадавром, трупом. Нова експертократія не спирається на традицію мислення. Вона оперує спекулятивними формулами, сформованими як гіперпосилання на минулий досвід мислення. Тобто нова експертократія здатна лише до складання цитатного матеріалу.
Відповідно, вона не охороняє теперішню цивілізацію від первісної Темряви. Ба більше, вона звільнила себе саму від усіх імперативних функцій, включно з охоронними. Нова експертократія із задоволенням спекулює на продуктах Темряви. І має безліч аргументів на користь того, що первісну Темряву треба вивчати та інтегрувати в перелік тих локусів, на які дозволене гіперпосилання. Тож нова експертократія є радше “кадаврократією”.
Отже, глибинний розрив у порозумінні, власне, не є розривом між конструктами мислення, як нас намагаються переконати “експерти”. Він є розривом між оригінальним мисленням і цитуванням того, що давно вже втратило актуальність. “Світ невдах” і далі мислить реальність через поняття “історії” і “справедливості”.
Адже “новим лівим” усе ще свербить непоборена минувшина, вони все ще зводять рахунки з ворогами трьохсотлітньої давності, воюють із позеленілими монументами та колоніальними назвами. Натомість нова технократична еліта Гіпермодерну, яка й не права, і не ліва, мислить виключно категоріями “майбутнього” і “виживання”.
Вона стверджує нову неоголошену універсальну валюту — час. Вона прагне космічної експансії, множить на нуль ідеології та культурну пам’ять, розглядає релігії й древні присяги як музейне сміття. Вона — ніяка. І в тому, як не крути, її справжня сила.
Хто не вірить — нехай подивиться на Ілона Маска.
А ще ця нова еліта ані на мить не заморочується відновленням справедливості й пошуками істини. Для нової еліти все це — непродуктивно. Усе це, на її глибоке переконання, не вартує втраченого на відновлення та на пошук часу.
Нова еліта ясно розуміє, що людська цивілізація стоїть на порозі небаченої ще кризи. На порозі глобальної системної катастрофи, якої цей наш чудовий світ, де ліві хом’ячки завзято воюють із правими скунсами, не переживе.
Він загине разом із теперішніми лівими, правими, центристами та неприєднаними. А на його руїнах розквітне, найімовірніше (і не дай Боже!), жорстока суспільна тотальність далекосхідного походження. Російсько-українська війна й пандемія — лише дзвінки перед початком вистави. І невідомо, скільки буде цих дзвінків. Не думаю, що багато.
