By На сьогодні вийшло 365 документальних та художніх книг, збірок віршів та коміксів про війну в Україні. Здається, що це дуже багато, але наклад деяких видань не перевищує 100 примірників. Найпопулярніші з них охоплюють аудиторію до 10 тис. читачів. Якщо відштовхуватися від обсягів їхніх продажів, то їх навряд чи прочитало понад 20 тис. українців. Однак саме ці книги містять найбільш докладну інформацію про війну, дають можливість по-справжньому відчути її.
Населення України – 40 млн осіб. Скільки з них знають про війну все? Найперше – це мешканці Донецької та Луганської областей – 6,5 млн; учасники бойових дій та їхні сім’ї – це ще 1 млн 280 тисяч, якщо зважати, що середньостатистична родина складається з чотирьох осіб; волонтери, добровольці, люди, які часто бувають у зоні ООС, – приблизно мільйон. Додамо сюди ще дітей до 10 років – 3 млн. Загалом 12 мільйонів або знають про війну все, або ще надто юні, аби цілком її розуміти. Решті ж 28 млн не завадило б почитати про те, що відбувається у їхній країні.
Чи хочуть вони дізнатись? Сподіваюсь, що так. Хоча широкий загал про авторів такої літератури здебільшого й не чув, на письменників, які є популярними блогерами у Facebook, щодня сиплються запитання, де можна придбати їхню літературу. Й ось тут знову проблема: майже всі книжки – це самвидав, тобто люди випустили їх за свої гроші. Лише кільком десяткам пощастило знайти видавництво, яке погодилось їх надрукувати. Ще менше авторів випустили книги на кошти видавництва.
Що з того виходить? Самвидав не потрапить у магазини. Це, можливо, дуже хороша література, але вона не продається, не рекламується. Про авторів, які не є активними в соцмережах, дізнаються тільки їхні друзі, рідні чи побратими.
Видавництва ж військову літературу теж не рекламують, оскільки здебільшого вкладають кошти в промоцію видань уже розкручених авторів, адже вони мають більший шанс бути проданими. Якщо ж така книга все ж потрапляє в магазин, вона губиться серед тисяч інших, і читачу важко її знайти.
Отже, до споживача потрапляє небагато видань, і навіть якщо книга дуже хороша, вона надзвичайно повільно набирає популярність, оскільки рекламують її тільки ті, хто прочитав, і то лише в колі свого спілкування.
Чи могла б держава підтримати такі книги? Як на мене, воююча країна насамперед має бути зацікавленою в появі та популяризації військової літератури. В Україні, на жаль, цього не відбувається. Автор стає таким собі волонтером на інформаційному фронті, який робить за державу її роботу, витрачаючи на це свій час та кошти й долаючи різні перепони.
Цього року держава поповнювала бібліотечні фонди. Була закуплена, здається, найбільша в історії незалежної України кількість книжок. Скільки з них стосувались АТО? Я нарахував чотири. Водночас бібліотекарі, до яких приходять за літературою про сучасну війну, купують її зі своїх зарплат чи за гроші від здачі макулатури. До того ж жодна така книжка не ввійшла до шкільної програми.
Чи організовує держава зустрічі з авторами, які пройшли АТО? Ні. Наразі такі запрошення є лише особистою ініціативою очільників Одеської та Дніпропетровської ОДА. Імовірно, тому, що в Дніпро щодня привозять поранених, а Одеса у 2014-му сама ледь не стала зоною АТО.
Країна веде війну, а дві третини її дорослого населення лише приблизно розуміють, що відбувається. Патріотичне виховання є? Є, на рівні таких самих ентузіастів-викладачів. І ще є кілька сторінок у підручниках історії. От і все.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
