By 
Рейтинг генерала Залужного засвідчує посилення симпатій українців до сильної руки, та пошук“батька нації” і кризового менеджера, який дасть упевненість у завтрашньому дні. У майбутньому Україна має шанси увійти до списку країн, очолюваних військовими генералами. З усіма плюсами та мінусами цього шляху державного розвитку.
Якою ж була доля держав, у яких при владі опинялися генерали? Чи завжди там був встановлений лад, подолана корупція, формувалося “економічне диво”? Чи, навпаки, у концтаборах маршували в’язні-дисиденти, поки родичі генерала купалися в розкоші? Якою може бути ціна українського “економічного дива” й чи готові українці пожертвувати на ешафоті частиною знайомих заради зростання зарплат та успіхів вітчизняної промисловості?
Суперечки навколо необхідності мобілізувати додаткових пів мільйона осіб підтверджують, що між Зеленським і Залужним ведеться конкуренція за ролі “батька-оборонця народу” та “м’ясника”. Зеленський волів би другу роль зіпхнути Залужному, а собі взяти першу. Проте показово, що до підживлення народного прагнення “сильної руки” й “Піночета з новим і справним кулеметом” доклався і сам Зеленський. У сумнозвісному серіалі “Слуга народу” персонаж Зеленського розстрілює депутатів парламенту, щоб навести лад. Ці кадри так масово тиражувалися, що стали одними з найулюбленіших серед українців.
Найнаочнішим прикладом генерала, який навів лад у країні, вважають корейського лідера Пак Чон Хі. Він очолював Південну Корею майже два десятиліття і став автором “корейського економічного дива”. Через переворот генерал захопив владу в країні, яка страждала від корупції, відсталості, військової напруги та диктатури й повністю залежала від фінансової допомоги США. Лідер військової хунти одразу заарештував 24 найбільших бізнесменів країни, відкривши на них корупційні кримінальні справи. Під приводом вилучення незаконних прибутків генерал націоналізував банки. Після сплати великих штрафів арештовані бізнесмени вийшли на свободу й отримали щедрі пільги та замовлення від держави. Контрольовані найбагатшими сім’ями корпорації здобули пільгові кредити на виробництво товарів на експорт і стали основою економічної потужності країни.
Швидке зростання пояснювалося не лише реформами, але й дешевою робочою силою: південнокорейські робітники отримували вдвічі менше, ніж їхні колеги на Філіппінах і на Тайвані, але працювали 55 годин на тиждень, на відміну від людей у Південно-Східній Азії, що трудилися по 45 годин. Велику фінансову допомогу надавали США і Японія — на знак замирення минулих образ. Задля збереження прихильності Вашингтона генерал Пак відправив на В’єтнамську війну 300 тис. корейських військових — лад у країні також вимагав крові.
Південнокорейське ЦРУ арештовувало кожного, кого підозрювали у вільнодумстві. Від арештів і катувань не був застрахований ніхто. Палицю перегинали настільки, що не обходилося без скандалів: 1968 року корейські силовики викрали з ФРН 17 південнокорейців і відвезли до Сеула, де жорстоко катували, звинувачуючи в роботі на комуністів. Врятувати їхні життя допомогли лише погрози розриву дипломатичних відносин із Німеччиною.
Після першого президентського терміну політика генерала стала авторитарнішою: він оголосив надзвичайний стан, зупинив дію конституції, розпустив Національні збори, збільшив терміни президентських повноважень фактично до довічного правління. Опозицію взяв під контроль, а свободу слова знищив під приводом боротьби з комунізмом. За наказом Пак Чон Хі в Японії викрали опозиційного південнокорейського політика і спробували втопити в морі, але викрадачів вистежив літак ВМС Японії, а втручання посла США врятувало життя опозиціонеру, якого лише кинули за ґрати. Але за пересічних корейців не було кому вступитися.
Завершив своє правління автор “корейського економічного дива” в 1979 році, коли в країні спалахнули багатотисячні демонстрації проти диктатури. Після звинувачень глави служби безпеки й товариша в нездатності придушити повстання генерал Пак отримав кулю в обличчя. Країна поступово переходила до демократії, на період якої й припали найбільші успіхи південнокорейських корпорацій і технологій. Однак засади цього успіху через двадцять років приписували політиці генерала, хоча чимало країн досягли ідентичних результатів і без диктатури. У 2013 році на іміджі батька-реформатора зіграла його дочка, що стала президенткою. Але її кар’єра закінчилася сумно: 2016 року Пак Кин Хє звинуватили в корупції й зловживанні владою, їй оголосили імпічмент, а тоді засудили до 25 років ув’язнення.
Ще одним прикладом генерала-реформатора є чилійський диктатор Августо Піночет, який заборонив у країні всі політичні партії та свободу слова. Навіть за офіційними даними, за 17 років його правління було вбито 3 тис. політичних опонентів, а правозахисні організації оцінюють кількість жертв режиму в 10 тис. Десятки тисяч чилійців були змушені тікати за кордон. Такою стала плата бідної країни за розвиток економіки за сценаріями “чиказької економічної школи” й підвищення життєвого рівня народу. Прихильники диктатора стверджують, що в 1970-х Чилі могла перетворитися на другу Кубу, що мало б страхітливі наслідки, але натомість стала однією з найрозвинутіших країн Південної Америки, заплативши порівняно “невисоку ціну”.
Напевно, найбільш цивілізованим і успішним було правління французького генерала Шарля де Голля. І хоча економіка та військова могутність Франції зростали, зміцнювалася національна валюта, падав рівень безробіття, удвічі зросла кількість представників науки й культури, населення вважало соціально-економічну політику де Голля вкрай невдалою. Правління “батька нації” завершилося багатомільйонними демонстраціями в травні 1968 року, які паралізували країну. Генерал де Голль із честю подав у відставку. Він є, напевно, єдиним в історії прикладом “освіченого диктатора”, якого навіть складно назвати диктатором з огляду на рівень розвитку громадянських свобод і демократії у Франції.
Зважаючи на наш травмований тоталітарною спадщиною суспільний світогляд, в Україні можливий швидше Піночет, аніж де Голль. Чимало українців у соцмережах підбурені тезами про те, нібито “країна перебуває в глухому куті”, підтримують прихід “Піночета з новим і справним кулеметом”, коли це стосується очищення держави від корупції, суддівської та депутатської недоторканності, соціальної нерівності, і закликають лікувати головний біль гільйотиною. Парадоксально, але деякі наші співвітчизники покладають надії й на бліцкриг на фронті, і на усунення потреб додаткової мобілізації на генерала, який “прийде й порядок наведе”.
Однак приклади інших країн засвідчують, що жоден диктатор не подолав соціальної несправедливості — про неї тільки заборонили писати в ЗМІ. Міфологізуючи роль “батька нації” в розв’язанні найболючіших проблем країни, посполиті чомусь забувають, чиїми руками диктатори досягають успіхів в економіці та на фронті. Чи готові українці слухати у телемарафоні про те, що в країні все чудово, знаючи, що сусідів уже заарештували?
