By 
Кенселінг російської культури, який почався радше як емоційна реакція на жахи російського вторгнення в Україну, зрештою має перейти в прагматичну і продуману політику деколонізації. Інакше навіть після перемоги військової Україна залишатиметься в зоні російського впливу, а отже, знову і знову буде мішенню для нових посягань РФ.
Лише впродовж 2022 року в Україні змінили майже 10 тис. географічних назв і демонтували 145 пам’ятників, пов’язаних із пропагандою російської імперської політики, а у 2023 році був ухвалений закон, який мав би перейменування топонімів унормувати. Таке географічне маркування простору, безумовно, критично важливе, але ще більш важливо не зупинитися на зміні табличок чи фізичному знесенні радянських пам’ятників і серпів із молотами. Ключові зміни, мабуть, мають відбутися в системі освіти. Здавати книжки російських класиків на макулатуру — це щире й емоційне рішення, але більш тверда й убезпечена позиція — це коли є усвідомлення, чому ця література токсична і шкідлива. А ще розуміння, як можна викрити й знешкодити ті імперські наративи, якими кишать ці книжки і які впливали не на одне покоління росіян, а також, на жаль, й українців.
Про те, що потрібно переглянути російську культуру через постколоніальну призму, дедалі частіше говорять на різних майданчиках. Цій темі була присвячена й одна з дискусій на нещодавньому Книжковому форумі у Львові, яка відбулася за участі легендарної дослідниці російського імперіалізму Еви Томпсон, авторки книжки “Трубадури імперії. Російська література й колоніалізм”. Про це також багато розповіла українська письменниця Оксана Забужко, яка активно порушувала це питання за кордоном (окрім того, її статтю “Як читати російську літературу після Бучі” переклали й передрукували в понад двох десятках країн).
Та все ж із цієї та інших подібних дискусій можна зробити висновок, що крига скресла, процес переосмислення російської літератури розпочався, хоч і не відбувається так швидко, як би того хотілося. Кафедри славістики в багатьох західних університетах фактично були кафедрами русистики, а зараз усе ще мають певну інерцію і не завжди готові швидко змінювати оптику, крізь яку вони дивилися на російську літературу.
Звідси й заяви деяких діячів культури на Заході після початку повномасштабного вторгнення про те, що “проблема в Путіні, а не в Пушкіні”, і спорадичні спроби вести якийсь діалог із “хорошими росіянами”. Щоб пояснити, чим шкідливі такі сентименти до “великої російської культури”, українцям передусім варто, мабуть, самим мати міцну й обґрунтовану позицію в цьому питанні.
За словами Оксани Забужко, щоб зрозуміти прихований імперіалізм російських письменників, необхідно читати українських авторів. Можливо, корисно навіть перечитати відомих ще зі шкільної програми письменників, але з гідом доброї літературної критики.
Наприклад, з книжкою професорки Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої “За лаштунками імперії”, у якій авторка пропонує деконструкцію меншовартісних уявлень про українську літературу, нав’язаних ще радянською освітою, а також великою мірою і викладанням української літератури в школах уже й у роки незалежності.
У багатьох ще зі шкільної парти могли закріпитися шаблони про українську літературу як про “примітивну”, “сільську”, яка десь на задвірках і в тіні “великої” і “міської” російської. Звісно, такі стереотипи цілеспрямовано формувалися через замовчування низки репресованих українських авторів і тенденційне, однобоке трактування інших, яких радянська цензура дозволила додати в літературний канон. Й от маємо: досі для багатьох Шевченко — кобзар у кожусі, Леся Українка — хвора дівчинка, а Франко — борець за права трудящих.
Ліками проти таких меншовартісних установок може стати щонайменше знайомство з тим, якою була київська літературна богема 1920-х років. Українські неокласики, що були модерністами й протиставляли себе народництву, пізніше зазнали репресій, багато хто загинув. Але та хвиля національного літературного ренесансу дивовижним чином резонує з тим, що відбувається зараз, через сто років. Так, для багатьох із цих письменників українська ідентичність була свідомим вибором. Як-от це було у випадку з Віктором Петровим-Домонтовичем, який ріс і формувався в російській культурі, але після національної революції 1917 року перейшов на українську.
Ще із приємного є усвідомлення того, що українська література не озиралася на російську, не орієнтувалася на неї як на якийсь канон. Українські автори мислили себе в ширшому контексті, європейському. Наприклад, Микола Хвильовий ратував за переклади українських книжок і за те, щоб “вивести нашу літературу на широку європейську арену”. Хтозна, чого йому би вдалося на цьому шляху досягти, якби не репресії 30-х років.
Українські письменники різних періодів у друзки розбивають концепт російської пропаганди про “один народ”. Московити представлені як інші та чужі в плані культури, звичаїв, етики й навіть просто побутової поведінки. До того ж ідеться не лише про солдатів-москалів Шевченка. Ба більше, повсякчас простежується культурна вищість підпорядкованої “околиці” над імперським центром — як, скажімо, у романі “Хмари” Нечуя-Левицького. “Тільки тут не Тула”, — кажуть у Києві заїжджим із півночі й радять пристойно вдягнутися.
Багато списів свого часу зламалося через Булгакова: мовляв, якщо його також “скасувати”, Київ залишиться неоспіваним. Зайве пояснювати, що українофобський, наповнений імперською зверхністю текст Булгакова не може бути головним київським романом, а тим паче репрезентувати дух української столиці того часу. Ті, хто переймається вакуумом на місці “Білої гвардії” і розвінчаного міфу Булгакова, найпевніше, не знають ні справжньої української історії, ні літератури. То коли ж нарешті з нею знайомитися, як не зараз? Для початку можна хоча б прочитати “Дівчину з ведмедиком” Віктора Петрова-Домонтовича й “Місто” Валер’яна Підмогильного. А далі відкрити для себе й сучасну українську літературу та з’ясувати, що вона вже давно існує у відриві від російської.
