By 
Поки війна з Росією затягується, в Україні триває мобілізація, а пов’язана з нею напруга серед населення лише загострюється.
Усі за перемогу, але чужими руками?
Українське суспільство після 1,5 року повномасштабної війни з Росією демонструє оптимізм і не готове поступатися агресору. Принаймні про це свідчать різні соціологічні дослідження. Так, 93 % українців вірять у перемогу, а 84 % переконані, що жодні територіальні поступки не є припустимими, навіть якщо через це війна триватиме довше й будуть інші загрози. Але такі позитивні цифри, звісно, зовсім не означають, що долучитися безпосередньо до наближення перемоги готові всі, хто міг би це робити. Ба більше, здається, що такої величезної хвилі добровольців, які кинулися захищати країну одразу після 24 лютого, уже не буде. А отже, не буде ким замінити патріотів, яким ще хтозна-скільки потрібно буде ризикувати життям і жертвувати здоров’ям, у той час як інші “не народжені для війни” або “тримають економічний фронт”.
Про труднощі з мобілізацією свідчить уже те, що її методи доводиться щораз посилювати, щоб набрати до війська необхідну кількість людей. У вересні Міністерство оборони навіть розширило список хвороб, з якими військовозобов’язаних можуть мобілізувати. Також збираються скасувати відстрочення для тих, хто здобуває другу вищу освіту після 30 років.
Як повідомили у Львівському обласному територіальному центрі комплектування, добровільно до військкоматів приходить десь приблизно 20 % (половина з яких контрактники) від планового завдання, яке потрібно виконати.
До речі, згідно із чинним законодавством кожен військовозобов’язаний після оголошення воєнного стану мав би сам звернутися до ТЦК і надати оновлену інформацію про склад сім’ї, стан здоров’я, зміну місця праці тощо. Тоді б зразу відпали ті, у кого інвалідність, троє дітей чи інші підстави не бути мобілізованими. І якби це відбувалося завчасно, то, можливо, порядку в облікових справах було б більше, а хаосу з роздаванням повісток на вулиці — менше. Зайве казати, що військовослужбовці залучені не лише на фронті, а й на різних роботах у тилу, і якби мобілізація відбувалася нормальним чином, можна було б краще розподіляти людей відповідно до їхніх спеціальностей і навичок, а не латати дірки в екстреному порядку тими, кого вдалося “наловити”.
Та відповідальні за зрив мобілізації передусім ті військові чини, які “підсіли” на корупційний конвеєр і наживалися, наприклад, на липових медичних довідках про непридатність. Але, як відомо, попит породжує пропозицію, тому, можливо, корупція на цій ланці існуватиме не тільки доти, доки хабарі беруть, а й доти, доки їх готові давати за ухилення від служби в армії?
Тим часом українських чоловіків за кордоном поступово стає дедалі більше, про що свідчить дослідження ЦЕС про біженців. Так, кількість дорослих чоловіків серед біженців з України зросла на 200 тис. між серпнем 2022-го та березнем 2023 року. Звісно, не можна стверджувати, що всі вони “ухилянти” і “втікачі”. На жаль, реальної статистики, скільки з них мали справжні законні підстави виїхати за кордон під час воєнного стану, ми, мабуть, ніколи не побачимо. А проте 200 тис. людей — це приблизно п’ята частина нинішньої української армії.
“Чому не на фронті?” та інші незручні запитання
Однак дорікати на вулиці кожному візуально здоровому чоловіку призовного віку й лізти до нього із запитанням “Чому не на фронті?” теж було б, м’яко кажучи, неправильно. Хоча б тому, що це може бути військовий у цивільному, який приїхав на 10 днів у відпустку чи перебуває на реабілітації після поранення. Або людина з іншими, достатньо вагомими життєвими обставинами. Та і взагалі з морального погляду запитувати таке може хіба що людина з армії або ж волонтер, який допомагає ЗСУ й часом, і ресурсами, а не на рівні “задонатити 100 грн із зарплати”.
Не видається насправді доречним, якщо такі запитання ставитимуть чоловікам ті, хто колись виграв у гендерну лотерею і народився дівчинкою, а тому зараз, принаймні поки що, не мусить ставати до лав Збройних сил, а може зробити це виключно добровільно. Звісно, в армії зараз є також і багато жінок, які якраз цілком мають моральне право дорікати чоловікам-ухилянтам, але чомусь здається, що “герої” не наважаться навіть подивитися захисницям в очі.
Родичам військовослужбовців також часом доводиться стикатися з не дуже комфортними запитаннями й репліками від небайдужих співгромадян, які, звісно, за перемогу, але хай її здобуваютьчужі чоловіки, батьки й сини. І це теж своєрідне дзеркало, у якому відображаються причини проблемної ситуації з мобілізацією. Наприклад, “Як ти свого відпустила? Я б не змогла” або ж “А ми свого відкупили”. Ну й лідер усіх “хітпарадів” — “Мій не народжений для війни”, що на початку повномасштабного вторгнення звучало радше як “Нехай атовці воюють, вони мають досвід”. Небажання, щоб близька людина йшла на війну, де може загинути, цілком нормальне і природне, але ненормальне й несправедливе таке твердження, яке побудоване ніби на протиставленні. Наче є люди, “народжені для війни” або ж “схильні до насильства”, а є такі, що “мухи не образять”. У такому твердженні можуть бути навіть зерна майбутньої стигматизації ветеранів і упередженого ставлення до них. Мовляв, нормальні б туди добровільно не пішли. Звісно, такі слова є, найімовірніше, захисною реакцією тих, хто “відкосив”, або їхніх близьких, але якщо в суспільстві не буде за замовчуваннямшанобливого ставлення до військових, які захищають країну, то й мотивації в добровольців більше не ставатиме.
А якщо хтось переймається питанням, хто ж триматиме економічний фронт, якщо всіх заберуть в армію, то, по-перше, усіх не заберуть, а по-друге, ветерани після демобілізації повернуться до роботи, можливо, й до своїх попередніх професій. Так, економічний фронт важливий, але він існує лише завдяки тому, що не впав фронт військовий і не “посипалися” фізично чи психологічно люди, які вже давно заслужили на те, щоб їх замінили.
