By 
Чи можливе перейменування славного міста Севастополя на… Путінград? Скажете, що це неймовірно? А на мою думку, – очевидно. Перейменували ж Астану в Казахстані на Нурсултан, і вже в Киргизстані планують змінити назву Бішкека на Манас.
Чому б Путіну, який фактично вже 20 років править залишками імперії, не відчути всіх принад самодержця Росії? Тим паче, що Севастополь – місто-герой. Як зазначають російські публіцисти, “звання міста російської слави просто так не дається. Севастополь отримав його не за гарне ім’я, яке подарувала йому Катерина Велика, і не за прекрасний краєвид на морські хвилі. Це звання окроплене кров’ю російських солдатів і моряків – і не на одній війні”[1].
Севастополь відіграє ключову роль у геополітичній стратегії реанімації колишньої величі Російської імперії, на інтереси якої мали зважати ледь не всі країни. Президент РФ В. Путін у своїй “кримській промові” 18 березня 2014 року сказав: “Крим – це Севастополь, місто-легенда, місто великої долі, місто-фортеця й батьківщина російського Чорноморського військового флоту. Крим – це Балаклава й Керч, Малахів курган і Сапун-гора. Кожне з цих місць святе для нас, це символи російської військової слави й небаченої доблесті”.
Отже, стояло собі на березі Чорного моря село Ак-Яр (кримськотат. – білий берег, обрив), аж поки 10 (21) лютого 1784 року Катерина II не звелілазвести на його місці велику фортецю і назвати Севастополем (достойний, величний, той, перед ким схиляються). Стратегічно місто мало б перейняти втрачену славу Константинополя – столиці християнської Візантійської імперії, розташованої на межі Азії і Європи. Місто будувалося на кошти, які фаворит імператриці Г. Потьомкін отримав з українських земель. Адміністративно Севастополь увійшов до Таврійської області, утвореної в складі Катеринославського намісництва. У 1797 році імператор Павло I повернув Севастополю попередню назву, яка російською звучала як Ахтіар. Через 30 років сенатським указом його знову перейменували на Севастополь.
Місто завжди було військовим, усі його мешканці, як правило, працювали на флот. У 1822 році з 25-тисячного населення менше 500 осіб були цивільними. Формування війська (армії і флоту) у Росії відбувалося за територіальним принципом. Лише залізниця Харків-Лозова-Севастополь, побудована в 1875 році, з’єднала материк імперії з містом. До того єдиним транспортом були вози з кінною та воловою тягами, а тому оперативно доправляти живу силу, продовольство чи амуніцію з далекої російської глибинки, наприклад з Уралу, було важко. Отже, військові формування в Севастополі мали характерне українське забарвлення.
Перше випробування “російської бойової слави” відбулося під час Східної (Кримської) війни 1853-1856 років. Тоді ж трапилась і героїчна оборона Севастополя, під час якої лише в сухопутних військах російської армії загинуло понад 25 тис. українців[2].
З українських рекрутів та ополченців для цієї війни було створено 10 полків – Азовський, Волинський, Дніпровський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський, Український і Чернігівський. Тільки з Полтавщини добровольцями у народне ополчення пішло майже 10 тис. осіб. Як зазначає дослідник П. Ляшук, українці на той час становили до 70% особового складу Чорноморського флоту[3].
З 1853 року рекрутів набирали з Таврійської, Херсонської й Катеринославської губерній, населених переважно українцями. Новобранці звикли до спеки, вміли плавати, а доставка їх до місця служби не була надто дорогою для імперської казни. Більшу частину офіцерського складу чорноморців становили дворяни й обер-офіцерські дітиХерсонської й Таврійської губерній.
Під час бойових дій своїми подвигами уславилися багато українських солдатів і матросів. Серед відомих героїв оборони Севастополя: Сидір Білобров, Андрій Гіденко, Дмитро Горленко, Федір Даниленко, Іван Дем’яненко, Іван Демченко (Димченко), Федір Заїка, Петро Кішка (Кошка), Михайло Мартинюк, Василь Чумаченко,Гнат Шевченко, Макар Шульга[4]та багатьох інших.
Тягар забезпечення російської армії транспортом, продовольством, фуражем, гарматами, ядрами, порохом, паливом тощо впав на плечі селян Південної України, зокрема вони будували мости, дороги, греблі. Мешканці прикордонних районів змушені були нести цілодобові караули. Для потреб армії з українських губерній вилучили майже 150 тис. коней. У квітні 1855 р. з Полтавщини до Таврійської губернії прибули 3000 косарів, які займалися заготівлею сіна для забезпечення війська фуражем.
Парадокс історії Севастополя в тому, що його військова слава розпочалася в середині XIX століття, у дні першої оборони міста. Це дало поштовх реально оцінити ганебність самодержавного ладу Росії, яка програла Кримську війну. У 1855 році Севастополь узяло англо-французько-османсько-сардинське військо. Росіяни відступили, а наступного року визнали поразку у війні. У Лондоні (Велика Британія) є навіть монумент, присвячений цій перемозі. Тож, напевно, можна вважати Севастополь містом бойової слави і звитяги англійців, французів чи турків, а не лише росіян?Якщо у 1855 р. була справжня оборона Севастополя, чесна поразка та відступ російських військ, то у 1941-42 рр. відбулась абсолютно безславна, ганебна здача міста Вермахту. Коли стало зрозуміло, що Севастополь не втримати, керівний склад просто покинув напризволяще 90 тисяч захисників, не давши команди здаватися. Керівництво армії тікало на літаках, очільники флоту – на підводних човнах. Замість поранених із сутички вивозили партійні архіви[5]. Людей, попри обіцянки, так і не евакуювали. Втрати були величезними, 80 тисяч бійців потрапили у полон.Згодом з’явились численні мемуари, художні твори, кінострічки, що без докорів сумління відродили міф про “геніальних полководців” і героїчне місто, забуваючи про приречених захисників: “Оборона Севастополя є дивовижним літописом про патріотизм, самовідданість військових якостей і доблесті російського народу. Тільки російський моряк і російський солдат могли створити таку разючу історичну драму, написану російською кров’ю”[6]. Ще до окупації Криму нинішня російська влада багато зробила для “сакралізації” і русифікації Севастополя. Цьому сприяв і російський Чорноморський флот, і філії російських вишів, і чітко орієнтована міграційна політика. Якщо у 2013 році населення Севастополя становило 342 580 осіб, то за роки окупації воно “зросло” до 443 211 осіб. Чи ж є у когось сумніви, який це “приріст”? У пісні “Легендарний Севастополь”, що за незалежної України стала гімном-візитівкою міста-героя, йдеться, що Севастополь, по-перше, “неприступен для врагов”, а по-друге, “гордость русских моряков”. Чи уважно ми слухаємо чужі пісні? І чи правильні висновки робимо з історичних уроків?
[1]Стариков Н., Беляев Д. Россия. Крым. История. – СПб., 2015 – С. 103.
[2]Волковинський В. Україна у Кримській війні 1853–1856 рр. (до 150-річчя Східної війни) / В. М. Волковинський, О. П. Реєнт. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. – С.139.
[3] Ляшук П. Кримська війна по-українськи / П. Ляшук // Україна молода. – 2006. – 3 березня (№ 41).
[4]Рева Л. Тарас Шевченко і Крмська війна 1853–1856 рр. / Л. Рева // “Кримська війна”: історія та уроки. 1853–1856 рр. / Мат-ли Міжнарод. наук. військово-історичної конференції, 27–29 вересня 2013 р., м. Севастополь. Зб-к наук. праць. – К.: НВІМУ, 2013. – С.143.
[5]Zik: “Севастополь город русской славы”? Історик розвінчує міф
[6] Тарле Е. Город русской славы. Севастополь в 1854-1855 гг. – М., 1954. – С. 16
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
