Федір Лизогуб – громадсько-політичний діяч, прем’єр-міністр Української Держави

Федір Лизогуб – громадсько-політичний діяч, прем’єр-міністр Української Держави
Федір Андрійович Лизогуб народився 6 жовтня (за іншими даними – 6 листопада) 1851 р. у містечку Седнів (нині смт Чернігівської обл.) в старовинній козацько-старшинській родині, пов’язаній з родами Гоголів, Скоропадських та Дорошенків.

Його батько –громадсько-політичний і земський діяч Андрій Лизогуб –приятелював з Тарасом Шевченком, а дядько Ілля належав до Київської масонської ложі “З’єднаних слов’ян”. Брат Федора Дмитро став співзасновником таємної організації “Земля і Воля” і за участь у підготовці замаху на російського імператора Олександра ІІ був страчений в Одесі.

Після закінчення реального училища Санкт-Петербурзі Ф. Лизогуб повернувся в Україну і у 1883-1884 рр. працював помічником секретаря з’їзду мирових суддів Чернігівського судово-мирового округу, а у 1884-1887 вже був членом Чернігівського шляхетського депутатського зібрання. У 1888 р. став почесним мировим суддею, а до 1897 р. ще паралельно працював повітовим провідником шляхетства Городнянського повіту Чернігівської губернії. У 1901-1915 рр. неодноразово обирався головою Полтавської губерніальної земської управи.

Ф. Лизогуб ініціював спорудження у Полтаві нового будинку земства у національному стилі, пам’ятника І. Котляревському, відкриття кількох музеїв; фінансував діяльність Школи художнього промислу у Миргороді; листувався з провідними українськими громадськими і культурними діячами (зокрема з М. Грушевським) щодо збору коштів на відкриття пам’ятника Т. Шевченку.

У 1915-1917 рр. Ф. Лизогуб був членом Ради земельного самоврядування й начальником канцелярії при намісникові Кавказу, а від 1917 р. – завідувачем відділу іноземних підданих Тимчасового уряду Росії. Обраний головою комісії, що розробляла новий порядок розглядання прохань іноземців про прийняття їх у російське підданство. Був членом партії октябристів.

Після більшовицького перевороту 1917 р. у Петрограді (нині С.-Петербург), рятуючись від червоного терору, повернувся до України, був консультантом із земських питань при Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради. Після державного перевороту на чолі з П. Скоропадським 29 квітня 1918 р. у травні-липні стає міністром внутрішніх справ.

У травні-листопаді 1918 р. був головою Ради міністрів Української Держави. Намагався залучити до співпраці в уряді представників партій національно-демократичного напряму, зокрема тих, які входили до складу опозиційного Українського національно-демократичного союзу. 8 липня він відмовився від посади міністра внутрішніх справ та зосередився на керівництві урядом. Улітку 1918 р. очолював велику організаційну роботу зі створення постійної штатної структури військових частин і підрозділів Сухопутних військ Збройних сил Української Держави, реформування Чорноморського флоту, демобілізації торговельного флоту, відновлення козацтва, зміцнення органів поліції (Державної варти) тощо.

У Берліні Ф. Лизогуб зустрічався з державним секретарем закордонних справ Німеччини Паулем фон Гінце й обговорював проблеми кордонів, укладення мирного договору з радянською Росією, питання, пов’язані з Кримом, Холмщиною, Чорноморським флотом, Збройними силами України. Німці підтримали прагнення України щодо Чорноморського флоту, однак це обумовлювалося виплатою української частки боргових зобов’язань Російської імперії в розмірі 200 млн крб.

У вересні 1918 р., залишаючись провідником уряду, став головою Колегії верховних правителів Української Держави, що очолила б державу на випадок смерті або важкої хвороби гетьмана; у серпні був головою офіційної делегації Української Держави до Німеччини, яка мала вирішити питання міждержавних фінансових і торговельних угод, розв’язати проблеми утворення українського війська та підготувати візит гетьмана П. Скоропадського до Берліна. Дотримувався ліберально-консервативних поглядів, був прихильником поступової українізації державно-політичного життя, висловлювався за автокефалію УПЦ, виступав проти соціалістичних експериментів, але виявляв готовність до реформ. Упродовж 8 місяців його прем’єрства Україна мала 11 дипломатичних і приблизно 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульських представництва з 24 держав.

Після повалення Гетьманату наприкінці 1918 р. емігрував. Був одружений на Олександрі Федорівні Левіц з якою мав трьох доньок – Олену, Єлизавету та Віру. Помер 1928 р. у Белґраді (Сербія).

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ